Станіслав Буряченко
ЧИГИРИНСЬКИЕ НАПЕВИИз сборника поезии «ЗЕМНЫЕ ЛАДОНИ»
Черкассы
Вертикаль
2015
І куди не поїду, і куди не піду,
Знов до тебе, Чигрине,
На поріг твій прийду.
Из стихотворения С. Я. Буряченко
«Мой край»
ПРЕДИСЛОВИЕ С ЧЕРНОВИКА …
Эти поэтические строки найдены мной в семейном архиве моего отца, Станислава Акимовича Буряченко, и сегодня, когда я набираю некоторые из поэтических произведений / размышлений и прозы отца, я не могу с уверенностью утверждать, печатались они или нет. Не знаю, считал ли отец, что целесообразно представить их общественности, но для своего формирования как литератора и поэта, на мой взгляд, эти поэтические строки также имели свое значение. Ведь не все то золото, что блестит…
Некоторые из поэтических произведений представлены с информацией о времени их написания, к другим -информация уточняется. Как указано на титульной странице, этот сборник поэзий вошел в сборник произведений черкасского журналиста, верного сына УКРАИНЫ – Станислава Акимовича Буряченко, которую он еще при жизни лично структурировал, отыскивая присущие творческому порыву души заглавия рубрик, объединяющие его стихотворные и прозаические произведения:
(«Супроти вітру та негоди» (русск. – «Против ветра и непогоды»), «Війни громовиці» (русск. – «Войны громовицы»), «Клен мого кохання» (русск. – «Клен моей любви»), «Сатира – нтроянда» (русск. – «Сатира – не роза»), «Шрапнеллю – по мішеням» (русск. – «Шрапнелью – по мишеням»), «Маринчині оповідки» (русск. – «Маринкины рассказики») и др.).
С разрешения отца, даденным перед его прощанием с земной жизнью, я постепенно воссоздаю некоторые из его ненапечатанных произведений.
Пусть живет слово…
С уважением к читателям, дочь автора — Светлана Станиславовна Беляева.
Cпраглі зерна
Порепались земні долоні
від роботи й спраги.
Благають зерна
щедрого дощу.
А я прохаю у землі
натхнення й снаги.
Без неї й стебла пісні
не зрощу.
УКРАЇНО МОЯ
П. Турчину
Споконвіку вмивалась потом, кров’ю й сльозами.
І не знав супокою мій прапрадівський край.
У жорстоких боях віч на віч з ворогами
Не корилась ніколи, не впадала в відчай.
З попелищ піднімала все нові городища,
З пагінця молодого виростала верба.
Твій характер упертий, твою волю
не знищить –
В непокорі слов’янській
твоя вічна судьба.
Ось чому дорогі нам предковічні кургани,
І біляві хатини, і спів солов’я.
Сонце, росами вмите, золотаво3рум’яне,
Осяває твій посаг, Україно моя.
Я твій бранець, твій син. І не треба другої.
Матір3ненька одна і Вітчизна – одна.
А якщо десь загину у нелегкім двобої,
Не журися: за тебе випив чашу до дна.
1995 р.
ЧИГРИНЕ, ЧИГРИНЕ
Леоніду Колісниченку,
нащадку чигиринських
мореплавців
Куди б мене доля лиха не носила,
У серці завжди милий батьківський край:
Квітучі сади, круті гористі схили
І в Тясмині сивім буя сонцеграй.
Чигрине, Чигрине,
До тебе я лину.
Завжди ти у серці моєму,
Завжди.
Приймай, зустрічай
Твого вірного сина,
Моя батьківщино,
Мій край молодий.
Роки відлітають птахами у вирій,
А в серці моєму квітучий розмай.
Мене береже, мене всюди окрилює
Живильним ключем Чигиринщини край.
Приспів.
Знайома до болю тут кожна стежина.
В туманах ранкових зелені поля.
Чаруюче диво – пора солов’їна,
Травневими грозами вмита земля.
Приспів.
Крізь болі утрат, крізь життєві тривоги
Прилину до тебе і низько вклонюсь
Притясминським вербам і отчім порогу.
Коханий мій краю, моя батьківщино,
моя Україно, –
На тебе молюсь.
02.01.1998 р.
ДЖЕРЕЛА
(триптих)
Виглянуло над Чигрином
Сонце із+за хмари…
Т. Г. Шевченко
«Заступала чорна хмара…»
Відлетіли роки птахами у вирій.
Їх не повернути, як ти не гукай.
І лише у мріях, колисанках-мріях
Бачу знову юним рідний отчий край.
В білій плащаниці з весняного цвіту
Спочива мовчазно Кам’яна гора.
Ми по ній гасаєм, розбишаки-діти…
Мила, незабутня юності пора.
В козаків награвшись, босоногі вої,
П’єм джерельну воду з кам’яних глибин.
В тиші прохолодній чуєм брязкіт зброї.
Знову снить боями славний Чигирин.
Не випити зроду ту живлючу воду.
В ній козацька воля бувших поколінь.
В ній незламна сила вічного народу.
Мій тобі синівський до землі уклін.
* * *
Святе, віками невичерпне джерело
З м’якою кришталевою водою.
Куди б мене в житті не занесло,
Я повернусь, чарований тобою.
О, земле рідна, чигиринський краю,
Пробач своїх нехрещених дітей.
Дарма ганялись за примарним раєм.
А він отут, в вишневому розмаї,
У щирім слові і труді людей.
У скелях, мохом вкритих, у руїнах
Колишніх башт і стін старих фортець, –
Така з дитячих літ моя Вкраїна.
За неї ми готові хоч на герць.
* * *
Я повернусь. І горе, і журу,
Усі нещастя в світі подолаю.
Якщо в дорозі раптом десь помру,
Душею-пташкою злечу над рідним краєм.
І не коріть, що, може, десь спіткнувсь,
Чи схибив на стежках до вірної дороги,
Душею чистим я до вас вернусь,
До вас, Вітчизни батьківські пороги.
. . .
НЕМА МИЛІШ ВІТЧИЗНИ
Із снів дитинства виплива село,
Як човник із бабусиної казки.
У ньому колихало і несло
В обіймах хатнього тепла і ласки.
Під тиху розповідь ввижалося мені
Тоді на теплім черені пічному:
Розкрились стіни й раптом у човні
Пливу у край, незнаний більш нікому.
Пливу далеко, ген аж за село,
Понад ярами, сплячими садами,
Хлюпоче рибкою легенькеє весло,
Несе мене до щастя за горами.
Роки минули та не згасне згадка
Про хату бабину, про той вечірній час,
Коли пірнав у світлі хвилі казки…
Таке було у кожного із нас.
Тому й близькі нам, дорогі назавжди
Дитячих років неповторні дні,
Що змалку шанувати вчили правду
І щастя здобувати у борні.
І ким би ти не став, і де б не жив, мій сину, –
Миліш Вітчизни в світі нема цім.
За неї мужньо стій аж до загину,
Бо це земля батьків, бо це твій рідний дім!
1968–71 рр.
ДАРУЙ НАЙКРАЩЕ ЛЮДЯМ
Давно садки вишневі відцвіли,
Настала осінь дощова, примхлива.
Дні юності давним-давно спливли,
Пора минула молода, бурхлива.
Та не жалкуєм ми, у всьому сенс є свій:
Весняний цвіт оновиться плодами.
І розгортаючи років пухкий сувій,
Ми бачим: дещо зроблено і нами.
Ти будував, він хліб ростив щорічно,
А я вірші писав про наш нелегкий час.
Що зроблено гуртом, те буде жити вічно.
Нащадки добрим словом пом’януть і нас.
Хто б ти не був – даруй найкраще людям,
Все найцінніше їм завжди віддай.
Весь сенс життя – у праці серед будень,
Щоб вічно квітнув милий серцю край.
1970 р.
ОНОВЛЕНИЙ ЧИГИРИН
Миє райдуга в Тясмині ноги,
Як той козак, підперезавши рушника,
Обвитий Тясмином-рікою Чигирин,
Забувши роки, ладен вдарить гопака –
Позначився нового часу плин.
Він знав колись наскоки й руйнування
Ворожих сил: і турок, і татар.
І панства польського, зловісне глумування
Імперських банд, не кращих яничар.
Фашистські орди теж тут лютували.
Та час пробив, і щезли всі навік.
Сади вишневі знов заквітували.
Чигрин почав нового часу лік.
І молодіти, квітнуть з кожним роком
Моєму місту рідному завжди.
Відлунюють його в майбутнє кроки,
Нові в історії карбуючи сліди.
1970–97 рр.
ПЕРЕД СВІТАНКОМ
Висне скибкою дині
Місяць над селом.
Сповзли в яри
Тумани сині-сині,
Укривши ліс
Густим, м’яким крилом.
Висне скибкою дині
Місяць над селом.
Ще спить село ранковим,
тихим, теплим сном.
Роса у час цей
передсвітанковий
на трави опадає
сріблом-бурштином.
Ще спить село ранковим,
тихим, теплим сном.
Змахує нічка літня
востаннє веслом.
У неповторну пору у досвітню —
день новий на полях
десь розправля крило…
Змахує нічка літня
востаннє веслом.
Висне скибкою дині
Місяць над селом.
Ще спить село ранковим,
Тихим, теплим сном.
* * *
МИ ВАС ЛЮБИЛИ
Вчителям Чигиринської
середньої школи № 1
Ми вас любили не усіх.
Ніхто не звинуватить
вас у цьому.
Ми кріпкими були,
як той горіх, –
Не всі, звичайно,
але так…
«в цілому».
Літа гайнули, як вишневий
цвіт,
та в серці добра пам’ять
залишилась.
Вам – найсердечніший
привіт
за те, що вчили
й не злостились.
Ви нам завжди
улюблені і милі.
Ви всі у наших душах
в глибині.
Допоки в Тясмині в грозу
клекочуть хвилі,
Не будьте ви
човном на мілині.
16.06.1997 р.
У ЛИПНІ
Відсіялись дощі.
Знов тихо вечорами.
Ані шелесне листя,
вітер спить.
Лише поміж густими,
сплячими гіллями
кажан в швидкім польоті
шелестить.
1971 р.
НА ЗОРІ
Скрегочуть жаби у ставку,
Ясним пророчать день прийдешній.
У зарості густі бузку
Спадають з неба зір черешні.
1973 р.
НЕВІЛЬНИЦЬКА
з народних мотивів
Понад мурами міцними чорний ворон кружить.
Гине козак у неволі, по вітчизні тужить:
«Ой, нема туди дороги, та хоча б стежини.
Ми без тебе, ріднесенька, отут і загинем.
Хто зірве оці кайдани і припинить муки?
Горе, горе козакові – чорная розлука.
Милий, сизий місяченьку, з неба ти все бачиш.
Зазирни в милу сторонку, у край наш козачий.
Чи жива ще матусенька? Як там побратими?
Розкажи їм, як горюю, як плачу за ними».
……………………………………………………………………………….
«Не плач, не плач, дорогенький, потерпи, козаче,
Жива мати і степами брати твої скачуть,
Спішать бити бусурмана і вас визволяти».
……………………………………………………………………………….
Над степами, над ярами вільно пісня лине.
Не забула Україна про вірного сина.
СЬОГОДНІ Й НАЗАВЖДИ
Нам на добро, чужим на лихо
Під вітром то рвучким, то тихим,
Омиті потом і дощами,
Зігріті сонцем і руками,
Зросли у полі пшениці.
Тепло їх зерен у руці,
Як серця мову, відчуваю,
Як долю людства, їх тримаю
У ківшиках своїх долоней.
Не зерна то, – вуздечка коней,
Гарячих коней вороних,
Нестримних, буйних, запальних,
Що ждуть нагоди, ждуть години
Полинуть стрімко у долини
І землю всю чарівним зіллям,
Добірним золотим насінням
Ізнов засіять й прорости
Колоссям щедрим і густим,
Заповнить світ відлунням сміху –
Нам на добро, чужим на лихо –
Сьогодні й назавжди.
У ЛУЗІ КРИНИЦІ
У лузі криниці –
голубі очиці –
сяють.
Води у них чисті,
як перла в намисті, –
грають.
В полудень липневий
синь їх кришталеву
в долоні ловлю,
прохолоду ніжну,
як шампанське свіже, –
п’ю.
Не випити зроду
ту живлючу воду –
сік землі,
вічний, незрадливий,
як пісні журливі
журавлів.
З нього ми відвагу,
до життя наснагу
беремо,
Сил землі ввібравши,
нове щастя завше
куємо.
Що нам шторми люті!
Пута, в крицю куті, –
ми рвемо!
Горді і незламні
в далі сонцесяйні
летимо!
ЗЕМЛЯ ЛЮДЬМИ БАГАТА…
Усе, що диха, що до сонця пнеться,
живе що з нами й навкруг нас:
хай буде це зеленим стручком перця,
чи ластівкою, чи малим дитям;
усе, що дихає сьогодні, у наш час, –
призначення його
п і д т в е р д ж е н о ж и т т я м!
Он серед поля червоніє мак.
Він з житом, що так буйно половіє,
зріднився, сплівся міцно так,
що не спалить його й по вітру не розвіять.
– Пусте, – хтось скаже, – зайвий мак оцей.
Який із нього толк, який наїдок?
А з жита почастуєшся хлібцем,
без нього не відчуєш смак обіду…
Що ж, істина у цьому якась є:
для тих, хто ні про що не дума, лиш жує.
…………………………………………………………………………
А вийдіть ви хоч раз у поле на зорі,
коли день крила тільки розправляє,
коли ще спочивають жниварі,
і птаство ще дрімає в гаї.
Погляньте тільки, як жита пливуть,
гойдаючись у хвилях зеленавих,
тоді збагнете ви незнану суть, –
що мак червоний в полі геть не зайвий.
Він, одинак, серед безмежжя жита
горить червоним вогником зорі,
промінням сонця й росами умитий,
палахкотить, як сяйво, угорі…
Червоний мак і поля шир безкрайня…
І тут відчуєш, зрозумієш враз,
що мак посеред жита на світанні
росте не просто так – росте для нас.
З ним наче ширшають, могутніють поля,
з ним наче й жито дихає вільніше.
Тому й багата, мила так земля,
що не годує лиш, а й душу тішить.
……………………………………………………………………..
Життя людини – то червоний цвіт,
весняний цвіт розквітлого кохання.
І скільки б не минуло Землі літ,
цвіт цей буятиме зорею на світанні…
ЗЕМЛЯ ЛЮДЬМИ БАГАТА УСІМА,
БАГАТА УСІМА І ЗОКРЕМА.
1972 р.
ПЛАЧ ПО МАТЕРІ
Пам’яті бабусі Марії Данилівни і дідуся Івана Івановича Буряченків
Цілу нічку щебетала
по матінці дочка,
щебетала, горювала
побіля тиночка:
– Та й навіщо ж,
мамцю мила,
покинула діток?
Хто ж тепер нас приголубить,
розрає сиріток?
Та й прокиньтесь, матусенько,
і гостей приймайте.
Бачте: людей повна хата.
Ви ж їх пригощайте.
Приїхали іздалеку
сини любі ваші.
А ось доньки, і онуки,
і все село наше.
Уставайте та частуйте,
Ви одна так вміли
радо гостей привітати.
І нас тому вчили…
Мовчать мати на ослоні,
з вуст слова не зронять.
А під вікном вже ждуть коні,
б’ють землю, судомлять.
…Та й повезли неньку3матір
із рідного двору.
…В путь останню проводжають
в сніжну зимню пору.
………………………………………
Поховали на горбочку
поряд з своїм мужем.
А над ними хмари в’ються,
завірюха кружить.
…Не забудуться ніколи
ваші земні справи.
По вас добра залишилась
поміж людей слава.
НА ОСІНЬ…
Літо повертає вже на осінь.
Жовкне огірків плітка огудина.
Нас ще радує небесна просинь,
Та Ілля у воду вже напудив.
Відшуміли, відлетіли роки,
Як лелеки, в синю далечінь.
Наступають неминучі строки
Й пролунає фінішне – «Амінь»…
Все було в житті: і горе й радість,
Зради і облуда, війни грім,
Неминуча сивочола старість.
За порогом – наш постійний дім.
Чом же плакатись, за чим жаліти?
Хтось же запустив нас в цей політ.
Інші у садах розквітнуть квіти.
Хай же буде буйним їхній цвіт.
ІЗ СПОГАДІВ ПРО ДИТИНСТВО
(триптих)
ПЕРЕД ДОЩЕМ
Завмерло поле у німім чеканні.
Валують хмари в корчах грозових.
Принишкло все в тривожному мовчанні.
І навіть вітер у цю мить затих.
Загаявшись, грайливе кошеня
Прожогом заховалось у кущі.
Садки накинули на плечі хат-близнят
З віт яблуневих сплетені плащі.
Війнуло раптом холодом із степу –
Знак подає про себе грозовій.
Грім, як коваль, із крапель зливу клепле.
Сторожко дивляться хати з-під ставень вій.
…От-от проллється дощ.
* * *
ЗЛИВА
Прорвало небо.
Хльоста злива.
Збиває вітер з ніг.
В трубі щось скиглить
Жалісливо.
Б’є блискавки батіг.
* * *
ПІСЛЯ ГРОЗИ
Випрямляють плечі яблуні та вишні.
Попливли за обрій хмари грозові.
Враз запломеніли скрізь троянди пишні,
Стріпуючи з листя краплі дощові.
Піняться, шумують гомінкі потоки.
Дітлахи з паперу роблять кораблі.
Колоски пшениці, обважнілі, вогкі,
Кланяються низько матінці-землі.
Здійнялась над полем, виграє веселка.
А під нею пісню жайворон співа.
Ой, як любо серцю! Ой, як серцю легко!
Все під вмитим сонцем радо ожива.
* * *
ВЕЧІР
Коли спадає вечір над селом
І пил над шляхом тихо опадає,
Сріблястий місяць виплива човном
І згори весла опуска над гаєм.
Торкає ними стан берез струнких,
І ті бринять у тиші срібнострунно.
Замилувавшись, вітер раптом стих.
А вечір розстеляє м’яке руно.
Завмерши, тишу слухаю дзвінку.
Ані шелесне листя. Зорі сяють.
Лиш гупають десь яблука в садку
Та кажани між вітами шугають.
……………………………………………………………
Для мене найдорожча оця мить,
Як день, з утоми десь залігши,
спить.
ПАМ’ЯТАЮ, МАМО
Від села розбіглися стежини.
У задумі світанковий гай.
Мати проводжає з дому сина
В світ широкий: – Йди і пам’ятай –
Там, за небокраєм, люди різні.
В друзі лише добрих обирай.
І з якої родом ти Отчизни,
Сину мій, гляди, – не забувай.
Будуть тебе сумніви долати –
Підлість і гидоту обмини.
Правдою лише душа багата,
А брехня – заманка сатани.
Пам’ятаю, мамо, твоє слово.
Ти пішла у вічну заметіль…
Крізь життя підступне і суворе
Прагнув йти по вірному путі.
Все було: спокуси і підніжки.
Били словом, кулаками теж.
Я ставав від цього тільки злішим
До неправди, що не має меж.
І тепер, коли вже пізня осінь,
Мамо, мовлю у думках тобі:
– З чистою душею йду покосами,
Що прослались в серці і судьбі.
1994 р.
З ВОГНЕМ ПРОМЕТЕЯ У СЕРЦІ
Окраєць сонця заховавсь за обрій.
Востаннє небо спалахнуло у заграві.
Травневий вечір, на щедроти добрий,
Розсипав в ньому зірок срібний гравій.
І мерехтять, підморгують грайливо
Із височин сріблясті світлячки.
І соловейко над гніздом, щасливий,
У тиші голос пробує дзвінкий.
Після роботи спочиває місто.
Йому назавтра снаги набирать.
Лише на вулицях виблискують намистом
Електроліхтарі – вночі вони не сплять.
І я не сплю. Я у відпустці, вдома,
Завмерши, слухаю вітрець, як шелестить
В саду. Щось давнє і знайоме
Зринає у душі і млосно так щемить.
Відлунюють у серці дні минулі,
Що загубились десь. І їх не повернуть.
Батьків немає поруч, бо звернули
Вони на іншу, нескінченну путь.
Вони мені в життя шлях прокладали.
Їх ласку відчуваю й досі я.
Їх заповіт у серці вічно маю:
– Всі люди поряд – то твоя сім’я.
Цю істину запам’ятав назавжди.
Тому й шаную і люблю людей…
Заради них, проти богів, за правду
Ішов нестримно гордий Прометей.
І з його крові вогняні краплини
В душі у кожного, як полум’я, горять.
Тому завжди за рідну Батьківщину
Готові ми жорстокий бій прийнять.
…Минає ніч. Сріблиться новий ранок.
День умивається росою у полях.
Щасливий я. Видзвонює світанок
Бадьору пісню. Ожива земля.
1971–85 рр.
ШЛЯХ НА СОНЦЕ
Духмяніють зарості бузкові.
Свіжо пахне лугова трава.
У росисту пору світанкову
Без вина п’яніє голова.
Бачу я себе підпаском знову.
Ген на луки череду жену.
Золотіє сонця сніп ранковий.
Жайворон настроює струну.
Мариво дрижить над небосхилом.
І, здається, наче не в полях
Стелеться під ноги зелен3килим,
А на сонце простягнувсь мій шлях.
Череду свою на сонце прямо
Підганяю хвацько батогом.
Щось услід гукає з ганку мама.
У повітрі пахне молоком.
Віддзвеніли ті дитячі роки.
Їх відгомін в серці не завмер.
Їх довічні мрійність і неспокій
Відчуваю у душі й тепер.
1970 р.
ЛІТНІЙ ВЕЧІР
У надвечірню, присмеркову пору
Згаса робоче шумовиння дня.
Вже сонце гарбузом скотилось до комори.
Й джмелі на соняхах квітучих не дзвенять.
Прогнали череду. Корову мама доїть.
Пилюка ковдрою на шлях м’який лягла.
Котячою, нечутною ходою
Вступає вечір в сутінки села.
Засяли зорі квітами латаття.
У хаті радіо щось стиха шамотить.
Сюрчить цвіркун в закутині про щастя.
Усе довкола затихає,
засинає…
Спить.
1994–97 рр.
ПОРИ РОКУ
Ну що це за зима?
Ні снігу, ні морозу
Одна лиш мокрота
І з неба – сльози.
* * *
Шпаки прилетіли…
Ото дивина!
Вони прилітають щороку.
Якби раптом щезла
Із скронь сивина, –
Оце було б диво
Нівроку!
* * *
Неба безмежний ставок
З ряскою срібних зірок
Розливає над світом
Тиху пісню липневої ночі.
Летять, летять в мої очі
Метелики літа.
* * *
Росами ранковими
вмилася земля,
струшують троянди
зоряні краплини.
Жайворон у небі
серце звеселя.
Спів його над світом
так бентежно лине.
* * *
Гомін пташиний в дібровах,
Росяна свіжість в полях.
Сизий туман світанковий
Вистелив ковдрою шлях.
1972–98 рр.
МІЙ КРАЙ …
Плескіт хвильок на Тясмині,
Вишень буйний розмай.
Зорі чистії, яснії –
То все рідний мій край.
Чути знов дзвони з башти
Кам’яної гори.
І куди не поїду, і куди не піду,
Знов до тебе, Чигрине,
На поріг твій прийду.
Знову питиму воду
На горі Кам’яній.
Влий джерельну наснагу
Моїй пісні новій.
Чую гук журавлиний –
З башти дзвін-передзвін.
Щогодини невпинно
Час відлічує він.
Пролетіли лебідками
Молодечі літа.
Жовтобарвно нагідками
Вже й життя відцвіта…*
Дата написання не визначена, знаходилося на
окремому аркуші, тому невідомо, чи є продовження
вірша. Редактор-укладач.
ВІДЛУННЯ
Відлунює у серці стоголосо
Й пробуджує у ньому дивний спів.
Ледь чутне шепотіння
Стиглого колосся.
Пливе над полем
Музика без слів.
І шириться, і котиться луною
Із вусиків3антен слабкий сигнал
Про біг часу, укритий таїною,
Про мирні будні, про воєнний шал.
У ньому чути відголосся
Століть минулих…*
1972 р.
НА ВКРАЇНІ
Таких ночей нема,
Як на Вкраїні.
Таких пісень
Не чув я більш ніде –
У них зажура тиха,
Журавлина…*
1972 р.
Вірша не закінчено
ПРО АВТОРА
Станислав Якимович Буряченко родился весной 1934 Творческой колыбелью для будущего журналиста и незаурядной личности стала родительская чигиринская земля, ее плодородные поля, тясминские берега и голубой небосвод родного края, трудолюбивые люди, казацкий дух и несгибаемая жажда справедливости …
Окончил с золотой медалью Чигиринскую среднюю школу №1, учился на факультете журналистики
Киевского государственного университета имени Тараса Шевченко (1952-1957 гг.), Работал в редакциях областных газет «Черкасская правда», «Молодь Черкащины» и др.
Судьба так распорядилась, что на протяжении студенческих лет в Киеве, журналистской практики и первых журналистских встреч на Черкасщине Станислав Буряченко тесно общался с ныне широко известным и уважаемым поэтом Василием Симоненко — вместе, как говорят «пуд соли съели» …
Не один год они бок о бок работали в редакциях газет, даже снимали совместное жилое помещение в Черкассах, ведь квартиры от редакции получили рядом (семья Симоненко — квартиру № 129, семья Буряченко — квартиру № 128 (через стенку, на 5-м этаже самой первой в Черкассах пятиэтажки по улице Шевченко, 337 (ныне — бульвар Шевченко, 345, на доме есть соответствующая памятная доска, которую, к сожалению, из-за базарных лотков почти не видно — прим . редактора-составителя Беляевой С.С.)).
«Впади росою…»
З п’ятивіршу Станіслава Буряченко 1965–1997 рр….
«Ніщо не вічне,
усе минає,
Усе розтане,
немов туман.
Лиш людська пам’ять
межі не знає.
Впади ж росою
в цей океан».
————————————————————————
Сегодня, на пике современных событий в стране, когда
вал невежества и неуважения к территориальным и
человеческим ценностям украинцев нагло захлестнул
пространство наших мыслей, поступков и намерений, еще острее и
философски-объективнее представляются мысли,
высказанные в творческо-поэтической манере автора этого
сборника — Станислава Акимовича Буряченко.
В морозный январский день 2000-го перестало
биться сердце обычного земного человека …
Жизнь для других продолжалась …
Новые поколения сменяются следующими …
Круговорот в природе … и жизни людей на Земле …
===================================================================================
About the Author
