Мобілізація в Україні: Жорстока реальність, що забирає не лише життя, а й людську гідність
Ситуація з мобілізацією в Україні сьогодні досягла свого апогею. Я раніше вважав, що такі випадки — це скоріше виняток, а не система. Однак коли це торкнулося мого близького знайомого, я зрозумів, що це не просто виняток, а жахлива реальність, яка вже стала нормою. І ця реальність, на жаль, набагато страшніша, ніж можна було уявити.
Геннадій зараз перебуває на полігоні в Закарпатті, на кордоні з Венгрією, де його підготовка має проходити в умовах гір. Але в реальності він і його товариші не отримують того, щоб мало підвищити шанси на виживання, не говорячи вже про ефективний супротив. «Автомат ще з часів мого батька», — говорить він. І це ще не найдревніша модель, яку можна отримати. «Ми й досі користуємося старими автоматами калібру 7.62, бо патронів для 5.45 просто немає», — каже Геннадій, додаючи, що навіть основні потреби на полігоні — від дров до особистої амуніції — доводиться купувати за власний кошт. Бронежилети і каски тут більше нагадують кіношні аксесуари, які не тільки не здатні захистити, але й важкі та незручні для пересування, тобто небезпечні в сучасному протистоянні. Тепловізори чи будь-яке інше модернове обладнання — це лише мрії.
Однак не це головне. Головне — жорстока реальність мобілізації, коли цивільні люди старше 40-50 років, без військового досвіду і належної підготовки, опиняються на передовій. Під екстремальним тиском мобілізованим новобранцям не дають часу оговтатися, вони не проходять належний медичний огляд, вони опиняються в складних побутових і важких моральних умовах. І коли ці люди потрапляють в реальні бої, вони просто зникають… Їхні родини отримують – в кращому випадку – паспорти, телефони і, здебільшого, порожні картки, але ніякої конкретної інформації про те, що сталося з їхніми близькими… «У мене вже є чотири таких випадки, коли хлопці пропали безвісти. Ось така вона, реальнсть, — повідомляє мій знайомий. – Це були люди, яких просто списали, мов старі речі…”
Ми є жертви насильницької мобілізації, а згодом — жертви державної байдужості. «Ми навіть не знаємо, як зв’язатися з родинами, тому що телефони забирають, паспорти вилучаються, а за отримання посилок чи відправку грошей доводиться платити додатково», — додає він.
Проблема не лише в тому, що бійці не забезпечені необхідним обладнанням або що їх відправляють без підготовки. Головне — це моральний крах. Мобілізація стала для багатьох з них не способом захисту країни, а жорстоким примусом, від якого неможливо втекти. «Патріотизм у таких умовах відсутній. Тут або виживаєш, або зникаєш, тобто гинеш..ніякого патріотичного духу немає, бо коли тебе свідомо кидають на смерть, на чому можна будувати патріотизм?»
Замість того, щоб сприяти підготовці справжніх солдатів, підсилювати міць українського війська, мобілізація перетворилася на безглузде жертвоприношення. Люди не відчувають себе частиною армії і не бачать жодної мети в тому, щоб приймати участь у війні.
Відсутність адекватної медичної допомоги, жахливі умови на полігонах, відсутність необхідного спорядження і техніки — усе це ставить під загрозу не лише життя бійців, а й саму ефективність боротьби. Більшість мобілізованих вже давно не сприймають її як війну за батьківщину, а швидше як безглуздий і небезпечний спосіб виживання. Це вже не героїзм. Це — жорстока реальність, яка руйнує все, що можна назвати національним духом.
У таких умовах хто захоче захищати країну, коли його життя і здоров’я не варті навіть мізерної підтримки? Це питання, на яке не відповісти вже неможливо. Якщо сьогодні в країні так ставляться до своїх військових, то хто буде готовий боротися за її майбутнє?
Ти ж знаєш, як зараз – типу “мобілізують”. Я на нічну йшов, у провулок залетіла машина, я її пропустив – вона загальмувала і звідти вибігло кілька людей, які швидко оточили і зробили мені “пропозицію, від якої неможливо відмовитися”.. тож довелося проїхати в тцк, типу уточнити дані а потім, мовляв, вас відпустять…ось так зараз і ловлять всіх, а якщо хтось намагатиметься бігти, то валять і скручують – я там на такі теми надивився..
[ 2 січня 2025 р. 13:56 ] Геннадий: Зараз я вже на Закарпатті, на границі з Угорщиною, в горах.. у гірські єгеря готують
[ 2 січня 2025 р. 13:57 ] Геннадий: Спецназ Эдельвейс）
[ 2 січня 2025 р. 21:56 ] Valerii: Якщо щось буде потрібно, напиши – зберемо тобі якісь речі☝️
[ 2 січня 2025 р. 21:59 ] Геннадий: Речей тут вистачає, а ось чого немає, так це саме того, що потрібно для війни, бо все це дуже дорого
[ 2 січня 2025 р. 22:01 ] Геннадий: у мене автомат років служби ще мого тата і це не самий старий екземпляр, за такими хіба що колекціонери ганяються. Я вже не кажу про бронік та каску, а про реби або тепловізори взагалі мовчу
[ 2 січня 2025 р. 22:08 ] Геннадий: самі розумні уже або втекли або продовжують потроху линяти. В тій же Франціі з учебки ось 50 наших хлопців втекли, а напередодні нашого приізду на полігон в Рівному звідти також злиняло 120 чоловік у т.ч. 80 зі зброєю. Мабуть тому нас від гріха й заперли в гори. Тут же збігають не зразу, а поступово. Відсотків десять від першого складу зникло. Ловляться одиниці, та й то – випадково. Наприклад, декілька дурачків не ходили на топоніміку і не вміли користуватися Гугл картами, тому злиняли не туди, куди треба і неділю блукали в лісах по горах, поки не вийшли назад на частину. Ще двоє зразу після Нового року дременули з автоматами, та замість вокзалу пішли через село колядувати, а людей зі зброєю шукають трохи по-іншому. Тому в цьому селі їх і пов`язали, тож тепер траншеі нам копають）
[ 3 січня 2025 р. 21:22 ] Геннадий: єдине, про що не говорять в армії, ба навіть, прикинь, на національно-патріотичному вихованні, так це про патріотизм. Адже у наших реаліях виглядало би просто як знущання над тими, кого в цій країні закрили
[3 січня 2025 р. 21:23 ] Геннадій: коли розповідали, як поводитися при попаданні до полону, то пацани сміялися і говорили що всім вже пофіг, мовляв ми і так у полоні тцк
[3 січня 2025 р. 21:26 ] Геннадій: ось це реальність мужиків відловлюють на вулицях як у середньовіччі негрів і під конвоєм доставляють у тцк де обладнано щось типу в’язниці і звідти тільки.один шлях швидке влк
[3 січня 2025 р. 21:26 ] Геннадій: так типу мобіліщують всіх його слоаят аж до 59 років повісток вже давно ніхто не розсилає
[3 січня 2025 р. 21:28 ] Геннадій: влк теж обладнано як в’язниця вікна забиті скрізь поліцаї та тицикуни на 2-х чоловік – один вертухай. Ловлять на автомобілях по 4-5 озброєних тільки одинаків, а групи не чіпають – бояться, бо чинять опір
[3 січня 2025 р. 21:33 ] Геннадій: у нас тут є горбатий, є з поламаними руками-ногами, є з перекошеним хребтом, з якими то пластинами чи шурупами, багато сердечників, епілептиків, що втрачають свідомість прямо на полігоні і це буденність, я не кажу про просто дурачків, яких так багато, що я їх втомився рахувати. Один живе в нашому наметі – він навіть форми не носить, бо у нього “чарівне кільце, яке має зв`язок їз космосом”… Також є “командир бойових магів і контактер”! Він вважає, що ми роботи і “натискає кнопки”, щоб нас вимкнути, а ночами блукає між наметами і шукає канали зв’язку з термоядерною станцією.
[3 січня 2025 р. 21:33 ] Геннадій: є ще один буйний, але то окремий випадок; також багато алкоголіків
[3 січня 2025 р. 21:34] Геннадій: щодо побуту на цьому місці: колись то був танкодром, казарми, госпдвір і так далі, але наразі залишилося лише кілька напівзруйнованих будівель
[3 січня 2025 р. 21:36 ] Геннадій: тому замість казарм – намети, одна пралка на 800 чоловік і дві душові на брудних піддонах в обтягнутому плівкою каркасі зі зрубаних берізок
[3 січня 2025 р. 21:41] Геннадій: нам говорять, що у противника дронів, як гівна… А це – найстрашніша зброя сьогодні проти піхоти, а ребів немає, помповиків немає, армія вже на 7.62 перейшла, тому що патронів 5.45 немає. Уяви древність автоматів, з яких це стріляє! Приклад у того АК довгий, він для стрільби не зручний, потрібен коротший, але ти мусиш купувати його самостійно, броник важить під 20 кг., тобто важко в ньому бігати, то теж купуйте самі. Каска годиться, хіба що, як табуретка, а нормальну – шукай сам
[3 січня 2025 р. 21:43] Геннадій: ми навіть сокиру купували, щоб дрова рубати і бензопилу також, тому що дрова привозять не пиляні і за розпилювання потрібно платити тиловикам. На пошті посилку отримати – заплати і т.д. і це ми ще нічого не отримали, але вже треба за все сплачувати
[3 січня 2025 р. 21:45 ] Геннадій: зарплата в тилу – 20 тис., на бойових – 130, але вони платяться майже наприкінці наступного місяця, але ж на фронті стільки не живуть, тому відвоював місяць і зник…а рідним передають картку без грошей, паспорт та телефон… і щоб визнати зниклим безвісти – потрібно тільки позиватися! У мене особисто вже 4 таких випадки зі знайомими та одним другом
[3 січня 2025 р. 21:48 ] Геннадій: як ти думаєш, якщо у кожного вже багато знайомих там, то хіба не розповідають, що насправді твориться?! Дуже багато загиблих, а в основному – просто зниклих… Тут є хлопець 22 років, він доброволець, бо хоче бути замість брата, який так само зник і тільки через рік через суди сім’я зуміла домогтися, щоб його визнали загиблим.
[3 січня 2025 р. 21:49 ] Геннадій: найпопулярніший вік на фронті сьогодні – 40 плюс і 50 плюс і, знову ж таки, переважна більшість у минулому не мали армійського досвіду
[3 січня 2025 р. 21:51 ] Геннадій: ну, а щодо медобслуговування – взагалі мовчу,бо це тема для окремої розмови
[3 січня 2025 р. 21:52 ] Геннадій: так що патріотизмом нажаль тут і не пахне і моральний дух нижче плінтуса
Я завжди думав, що ситуація з людьми з ТЦК має локальний характер — окремі випадки, які швидко вирішуються або навіть перебільшуються. Але коли це торкнулося мого близького знайомого, я зрозумів, що це вже не поодинокі випадки, а система, яка, на жаль, діє у багатьох регіонах країни. І тоді постало питання: як людина, яка пройшла через жорсткий примус, психологічний тиск і навіть фізичне насильство, може захищати свою батьківщину?
Людолови з ТЦК
Мого знайомого, по-розбійницьки, було затягнуто до машини представниками ТЦК, яких важко назвати інакше, як людоловами. Це сталося прямо у місті, на малолюдній вулиці. Ніхто не пояснив, що відбувається, не надав можливості викликати адвоката чи хоча б повідомити рідним. У машині він опинився разом з іншим чоловіком, якого захопили того ж дня. Їх відвезли до ТЦК, яке більше нагадує тюрму, ніж державну установу.
Порівняння з тюрмами досить точне, оскільки в них забиті вікна, є наглядачі та повна відсутність прозорих процедур. Людей утримують під конвоєм, а медичні огляди зводяться до формального – “придатний”, без урахування реального стану здоров’я. У деяких випадках затримують людей із серйозними фізичними проблемами — переломами, епілепсією, або навіть тих, хто має імпланти чи інші обмеження. Проте це не заважає вважати їх “здоровими”.
Умови перебування та забезпечення
На місцях новобранців зустрічають принизливі умови. Наприклад, замість казарм — намети, одна пральна машина на 800 осіб і лише дві душові. Душові облаштовані з каркасів, вкритих плівкою, на грубо оброблених дерев’яних піддонах. Їжа низької якості, а про теплий одяг чи засоби гігієни розмови немає взагалі.
Озброєння викликає не менше запитань. Автомати, які видали, залишилися ще з часів служби їхніх батьків або навіть дідів. Багато з них не придатні до сучасних бойових умов, оскільки оснащення на кшталт тепловізорів або РЕБ відсутнє. Військових фактично змушують купувати бронежилети, каски і взуття за власний рахунок.
З іншого боку, постачання йде з серйозними зловживаннями: навіть дрова для обігріву надходять нерозпиляними, а за розпилку доводиться платити тиловим службам.
Моральний стан і дисципліна
Ситуація з дисципліною виглядає ще більш тривожною. Серед новобранців велика частка чоловіків віком від 40 до 50 років, які ніколи раніше не служили в армії. Їх мінімально готують до служби, що деморалізує ще більше.
Масові втечі стали звичним явищем. На навчальних полігонах групи солдатів у кількості до 50 осіб зникають одночасно, часто зі зброєю. Наприклад, у Рівному перед приїздом нових бійців втекли 120 осіб, 80 із яких узяли з собою зброю.
Моральний дух бійців — на найнижчому рівні. Самі військові порівнюють перебування у ТЦК із полоном. Розмови про патріотизм сприймаються як знущання в умовах, де армія тримається на примусі й страху.
Висновок
Реальність сьогоднішньої мобілізації змушує задуматися над тим, чи може така система бути ефективною. Чи здатна армія, де новобранців змушують воювати під примусом і в принизливих умовах, захищати країну? Чи може держава очікувати патріотизму від людей, яких вона зневажає і принижує із першого дня служби?
Нам потрібна докорінна реформа. Система мобілізації повинна базуватися на повазі до прав кожного громадянина, забезпеченні належних умов служби та створенні мотивації, яка народжується з розуміння мети, а не з примусу чи страху. Адже справжня сила держави — в її людях, а не в репресивних методах.
