За старою японською легендою Людині, що йде на небеса, Бог дарує віконце, в яке видно його рідних та друзів…
Біля віконця стоїть у горщику квітка з прив’язаним до неї дзвіночком. Коли хтось згадує цю Людину – дзвонить дзвіночок, коли говорять про неї гарні слова – світить сонце, а коли за нею плачуть – йде рясний дощ і квіточка росте і розквітає, радуючи небожителя.
У перші дні подорожі дзвіночок дзвенить частіше, чути гарні добрі слова, люди плачуть, згадуючи особистість. Але з часом дзвін рідшає, сонце у віконце не заглядає, майже не дощить і квіточка в’яне, пропадає…
Ось чому в кожного має бути любляче серце, яке завжди згадає і попросить зі сльозами Бога за душу Людини, щоб та не загубилася в темряві.
Нехай усім, хто пішов у захмарну далечінь, буде спокійно. Нехай дзвенить дзвіночок. Нехай цвіте квітка. Царство небесне всім рідним та близьким, що покинули нас, і світла пам’ять!
Вони серед нас, доки їх пам’ятають! ✨
