«Було цікаво, хоча за це грошей не платили…»
Так стверджує про радянське минуле нашої країни засновник робочої династії, лауреат Державної премії СРСР в області науки і техніки, черкасець Василь Рєзник. 25 квітня він святкує 85-річчя. Чоловік все життя трудився на Черкаському цукрово-рафінадному заводі імені Фрунзе робітником, паралельно очолюючи парторганізацію своєї ІV зміни і за трудові здобутки нагороджений високими відзнаками Радянської держави – орденами Леніна, Великої Жовтневої соціалістичної революції, Трудового Червоного прапора і «Знаком пошани».
ЖАХИ «НОВОГО ПОРЯДКУ»
Як і всі діти війни, малий Василько сповна сьорбнув гіркого полину німецько-фашистської окупації, з дитинства пізнавши всі жахи «Нового порядку», що його за допомоги місцевих зрадників встановлювали гітлерівці на Україні.
– Я народився в селі Коврай-2. Тоді це була Полтавська область, Гельмязівський район.
Батько працював в колгоспі конюхом, мати на ланці. В родині нас, дітей, було четверо. Пам’ятаю окупацію, як в село входили німці – на мотоциклах з кулеметами, в касках і я злякався. Це були передові частини. А потім пройшли машини з розвернутим прапором зі свастикою і німці пішли по хатах – «Матка – млеко, яйка!»
Почалася окупація, – згадує Василь Васильович. – В селі з’явилися ті, хто недолюблював радянську владу, такі пішли в поліцаї. В 1942 році всі, хто організовував колгоспи, були заарештовані поліцаями. У нас на селі було два комуністи – один учитель математики, а інший – німецької мови. Їх разом зі стариками, що організовували колгосп, направили до Золотоніського гестапо і там розстріляли.
Цікава історія трапилася з моїм дідом, батьком матері, Рєзником Мартином Миколайовичем. Тоді був поширений славнозвісний стаханівський рух, то ж він був стаханівцем : більше всіх косив, більше всіх возив, одним словом, працював за трьох…
Звісно, забрали діда. Треба зазначити, що в кожному селі з окупаційної влади були представлені староста, декілька поліцаїв, перекладач і німець. Коли вирішували долю бранців, німці запитували старосту, що це за людина і, в залежності від відповіді, відправляли або на розстріл або залишали жити.
Підійшла черга мого діда, а староста, коли серед заарештованих побачив свого брата, настільки розгубився, що в нього відійняло мову і він не зміг нічого вимовити.
Тоді діда направили в інший бік, до тих бранців, доля яких ще не була визначена, а старосту замінили на поліцая, якого теж спитали, хто ж це такий? Поліцай відповів, що це – простий колгоспник, який більше за всіх працював, ось так мого діда й було врятовано.
У нас на рафінадному заводі була вихователька заводського дитсадка, яка колись ще наших дітей виховувала. Коли її приймали в партію, то запитали, хто її батьки. А вона й каже: «Батько був комуністом і його німці розстріляли в Золотоноші».
Всі почали питати: «Як так, а чому він не пішов до армії, а лишився в селі?» А в цукротресті був один чоловік на прізвище Горбаченко, і він розповів, що комуністів залишали для підпільної роботи. Один з керівників Полтавського підпільного обкому виявився зрадником і передав списки підпілля німцям.
А то було таке – справляли весілля і на свято була запрошена одна комсомолка на прізвище Зіна Шпундря, що колись брала участь у розкуркуленні.
Якось до неї підійшов поліцай і каже: «Зіно, завтра їдеш до Золотоноші в гестапо!»! Тільки він це промовив, вона як закричить і… кинулася в колодязь, щоб втопитися.
Її витягли, відвезли до гестапо і таки розстріляли. А ми, малеча, саме ходили дивитися на те весілля. У мене той крик до цього часу стоїть у вухах і я не люблю ходити на весілля, – зізнається чоловік.
Коли почалася війна, мій батько був призваний до армії. Батько був безграмотний, простий колгоспник. Пам’ятаю, як він нам по складах читав про військові дії в Іспанії.
Мій батько потрапив в віськовий котел в Полтавській області. Тоді їм ще й гвинтівки не встигли видати! Розповідав, як вони з товаришами ховалися в сараї, підперши зсередини двері, але намарно..
Тримали його в полоні на території цегельного заводу на вибраному глинищі під Кременчуком. Потім воював на Букринському плацдармі, звільняв Пекарі, але під Каневом був поранений. На тому плацдармі також загинув наш односелець дядько Олексій.
Батько потрапив до госпіталю в Пирятині, але, потім, як легко пораненого, відправили доліковуватися додому. Фронт тоді проходив по Дніпру.
Якось до села надійшов загородзагон і на батька вказали: «Дезертир!» Його відправили до Черкас, де він потрапив в штрафну роту.
Вдвох з дядьком Петром воювали в районі цукрово-рафінадного заводу, де були поранені. Ми їздили їх провідувати в госпіталь. Як виявилось, тоді я бачив батька в останнє – далі він служив в 373-й стрілецькій дивізії, звільняв Смілу і 25 січня 1944 р. в селі Райгород за Тясмином загинув і там же похований в братській могилі.
ЗНИЩЕНИЙ СПАДОК
– Залишилося нас четверо, старшого брата направили в Донбас в ФЗО, – продовжує Василь Васильович. Далі він працював на шахтах, на заводі імені Сталіна, в прокатному цеху.
А я в 1945 році пішов в 5 клас. Ми, підлітки, ходили обірвані, в обмотках, галіфе висіло – таке було у мене смішне синє офіцерське галіфе!
В 1946-1947 роках був страшенний недорід. Важкий був рік!
Я залишив навчання в школі і з шостого класу пішов працювати причіпником. Для охолодження двигуна не вистачало води, а води треба було дуже багато – такі вже були трактори – радіатори текли постійно!
Орали ми в кінці березня, працювали вночі, було холодно, періщить дощ зі снігом, а треба брати воду з річки в долині і звідти носити.
Якось поліз за водою і… провалився під лід! Добре, що хлопці витягли.
Закінчив 7 класів, вступив до Золотоніського агрономічного технікуму в Новодмитрівці. З першого курсу призвали мене до армії. Поїхав до Мінську, в 3-ю школу артилерійської інструментальної розвідки.
Став командиром, служив в Німеччині. Демобілізувався в 1954 році – призивався в Полтавській області, а повернувся в щойностворену Черкаську! Поступив на Черкаський цукрово-рафінадний завод.
Черкаський цукрорафінадний завод – велике промислове підприємство в місті Черкаси. На жаль, за деякий час після проголошення незалежності держави Україна, припинило своє існування!
Це був завод з великою революційною історією! Завод був запущений в 1854 році. Йому тоді виповнилося сто років!
Перші робочі стачки і забастовки в Російській імперії були саме на Черкаському заводі. Там навіть є таке місце – Красний двір.
На початку Василь працював завантажувачем головних центрофуг.
– Ви такого цукру, напевне, й не бачили. Це був цукор кусковий, що не вгризеш. Він міг дуже довго зберігатися і його відправляли на північ.
Потім, за рекомендацією комсомолу мене направили помічником варщика цукру. Часто було таке, що не мали куди відвантажувати цукор, і доводилось штабелювати по 6 мішків і так доти, поки вагони не дадуть.
Зупинити виробництво неможливо – цикл був безперервний! І такі були завзяті, що не рахувалися ні з чим – йшли і робили!
Одного разу на першій зміні захворів апаратник і я його заміняв. А варити цукор – це дуже не просто! Тоді мені прийшлося по дві зміни підряд працювати!
Директор якось перестрів і категорично заборонив – «Не гоже так себе експлуатувати!».
Ще потрібно було допомагати сільському господарству. Бувало, відпрацюймо зміну і – в Красну Слободу, буряки сапати…
Співрозмовник з ентузіазмом ділиться премудростями улюбленої справи свого життя, демонструє вирощений ним цукровий кристал:
– Цікаво, як все починалося: раніше цукор варили вручну до певної густоти, на нашій мові до 73 брікса, де цифрове значення – цукроза, а інше – то вода. Його згущували і заливали в форми. Коли цукор відстоювався, то сам кристалізувався.
В Балаклеї був заводик, на якому майстер, що варив цукор, забарився і недогледів, а побачив вже, як там кристал випав. Ось з того часу цукор почали варити на кристал.
У мене залишилася пам’ять від праці на заводі – кристал. Опускаєш його в розчин певної густини і він там росте. Такий, як у мене, росте приблизно рік…
Раніше у вихідні для своїх працівників-ветеранів завод надавав автобуса – ми їздили на екскурсії по місцях бойової слави або на інші заводи, подорожували до різних міст по Дніпру катером і ракетою. Ось пам`ятні світлини з того часу.
У нас і своя газета була – «Черкаський рафінадник». Був свій музей історії заводу, який організував секретар парткому Іван Іванович Ільченко. Зараз на його місці утворився якийсь “секонд хенд”, де «новим європейцям» продають ношену одежину з Європи.
Василь Васильович з ностальгією згадує минулі часи:
– Тоді в пошані були не депутатські династії, як сьогодні, а робочі, – говорить ветеран.
Він сам є засновником такої династії. – Моя дружина теж з заводу, тут працював і мій син. Напевно, працювали б і онуки, та мого рідного заводу вже давно немає.
Головним технологом у нас був представник ще однієї робочої династії – Вадим Тугай, а його батько – заступником головного інженера.
Це була культурна родина, ми товаришували, я часто бував у них в гостях. Дружили, разом ходили на риболовлю. У нас секретарем комсомольської організації довгий час була нинішній очільник організації ветеранів Придніпровського району м.Черкаси – Марінченко Алла Філаретівна.
Така бідова була, сильний керівник. Взагалі, тоді хороших людей дуже багато було! На жаль, багатьох вже немає з нами. І заводу немає…
Василь Рєзник являвся членом ЦК КПУ, а значить, був одним з керівників Компартії Радянської України, обирався делегатом ХХІV з’їзду КПРС, ХХІІ та ХХVІІ з’їзду КПУ, багато займався громадською роботою. Голова цехкому, майстер, начальник зміни, має почесний знак лауреата Держпремії СРСР за 1987 рік.
Отримавши премію, всю суму – а це 416 повновісних радянських карбованців – переказав до Дитячого фонду ім. В.І. Леніна. Та ще й не від власного імені, а від імені робітничого колективу свого заводу!
«Це мені потім в парткомі дали», – говорить він, показуючи подяку, виголошену від імені голови правління фонду Альберта Ліханова.
– Образливо не тільки мені, а й моєму поколінню, – з сумом говорить старий робітник. – Коли обпльовують все те, що було хорошого, що навпаки треба було звідти брати. Ось на нашому заводі спочатку працювало до 5 тис. людей. Автоматизували виробництво і залишилось 1200 осіб, але ж ці люди не пішли по базарах, не розбіглися по всьому світові по-чужинах, не поповнили ряди армії безробітних і не стали «зайвими»!
Я виступав на пленумі, коли всередині партії саме почався розкол. Тоді я виступив з критикою Павличка: «Як ви можете, ми ж виховувалися на вашій творчості!», адже і Павличко і Драч намагалися виголошувати оди навіть партійній програмі!..
Після того, з тодішнім першим секретарем Черкаського обкому партії Ружицьким відбулася розмова. Він мені казав приблизно таке: «А доведеться відповідати вам, Василю Васильовичу!». А ще у мене десь є лист, хтось написав мені з Умані, мовляв, як ви могли таких людей критикувати?!
Тепер ані заводів немає, ані медицини, ані освіти для народу, ані пам`яті,..
Все тільки для багатіїв, що розбагатіли, загарбавши безцінний спадок, створений простими трударями!
«Тоді було цікаво, хоча за це грошей не платили», – впевнений співрозмовник.
Геннадій Сноз
Болить
(Про цукровий завод в с.Удич)
В славетному селі цукровиків,
Завжди був запах цукру і сиропу,
Село світилось золотом вогнів,
Ніхто з села не рвався у Європу.
Та ось біда, прийшла в село руїна…
Вже діти не повірять, що колись
В нас цукор купувала вся країна,
І на рахунку гроші в нас велись.
Було: скирти із цукру на плацу
(Склади не спромагалися прийняти)…
Я пустку бачу нинішню оцю…
Нащо було багатство руйнувати?
Роки спливли, завод як сирота,
Лише труба і корпуси маячать.
В цехах, на ТЕЦ – відчайна пустота,
(Покійникам добро,
Вони цього не бачать).
В селі панує настрій: сум і щем,
Всі вулиці у темряві. Допоки?!
Стоять зажурені під снігом і дощем,
Як в ті далекі, ще воєнні роки.
Михайло Камінський,
Колишній інженер Удичського цукрового заводу.
Вінничина.
Історична довідка
Перший на Україні цукровий завод почав діяти саме на Черкащині. Він був відкритий в селі Трощині Канівського повіту в 1824 році. А незабаром Черкаський край став одним з ключових центрів цукроваріння Російської імперії. У 1843 р. в Ташлику, що на Смілянщині, багатопрофільною фірмою «Брати Яхненки і Симиренки», було відкрито перший в Росії паровий пісково-рафінадний завод. Симиренки і Яхненки також мали у Млієві найбільший в імперії цукровий завод, побудований на землі, яку орендували у Семена Воронцова. А у 1876 році одночасно з відкриттям залізничної станції
«Воронцове – Городище»
У Городищі почав діяти Маріїнський цукровий завод, названий на честь дружини царя Олександра ІІ (за радянських часів – Городищенський цукрово-рафінадний комбінат ім.ХХV з’їзду КПРС).
По красі будови, практичності й простоті розміщення обладнання він був одним з найкращих в імперії. Володар багатьох нагород за якість своєї продукції, у тому числі великої срібної і великої золотої медалей на всесвітній Паризькій виставці та вищої нагороди Російської імперії – права ставити на продукцію імперський двоголовий герб,
Маріїнський цукровий завод у ті часи експортував цукор у Велику Британію, Туреччину та Фінляндію, а сьогодні повністю знищений. А в 2005 році тут трапився і зовсім жахливий випадок – розбираючи цегляні стіни для місцевого підприємця, під завалом загинув 14-річний підліток.
Черкаський цукрово-рафінадний завод був збудований в 1854 році біля хутора Кривалівка за кошти Тульсько-Черкаського акціонерного товариства.
Завод був найбільшим підприємством у місті як за кількістю робітників, так і за коефіцієнтом випуску продукції, та одним із чотирьох подібних у всьому СРСР, мав власне професійне училище. 12-годинний робочий день та незадовільні умови праці на заводі у дореволюційний період стали причиною страйків та революційного руху робітників підприємства.
Наприкінці 1928 року був збудований Палац культури підприємства, за ним утворили спортивне містечко, заклали парк відпочинку, випуск продукції у порівнянні з дореволюційним періодом було збільшено в 4 – 5 разів, значно поліпшено і механізовано умови праці, введено 8-годинну робочу зміну.
До святкування 700-ї річниці Черкас відбулась реконструкція Палацу культури, побудовано Палац спорту з трьома спорткомплексами, стадіон на 5 тисяч місць, критий плавальний басейн.
На превеликий жаль, сьогодні всі ці заводи уже давно знищені і порізані на металолом через нерентабельність, породжену скасуванням мита та використанням більш дешевих імпортних замінників вітчизняному цукру.
