Наш земляк, полковий розвідник Яків Савченко став одним з перших радянських солдатів, які увірвалися в Рейхсканцелярію і бійцем, що встановив Червоний прапор перемоги над останнім притулком Гітлера.
Ім’я одесита Якова Савченко не так широко відоме співвітчизникам, як імена солдатів, що підняли штурмовий прапор 150-ї Ідрицької стрілецької дивізії над Рейхстагом, який і став всесвітньо відомим Прапором Перемоги – офіційним символом перемоги над німецьким фашизмом.
Ось як це було…
«У ніч на 2 травня 1945 р. підполковник Леньов поставив взводу розвідки завдання встановити Червоний прапор на будівлі Імперської канцелярії. Це завдання було успішно виконано», – говорить офіційна біографія командира 902-го стрілецького полку 248-ї Одеської стрілецької дивізії 5-ї ударної армії (1-й Білоруський фронт), Героя Радянського Союзу Георгія Леньова. Одним з бійців спеціальної бойової групи 902-го стрілецького полку, що виконувала завдання командира з узяття Рейхсканцелярії та встановлення над нею прапора, був Яків Савченко.
ОДНЕ ПРІЗВИЩЕ НА ВСІХ
Яків Савченко почав боротьбу з окупантами участю в добровільному винищувальному загоні, потім партизанив в одеських катакомбах, а в кривавих боях за Рейхсканцелярію був важко поранений і втратив ногу.
– Я народився 2 травня 1924 року в селі Коржова. Це біля Бабанки Уманського району, що на Черкащині. У ранньому дитинстві померла моя мати. Я її навіть не пам’ятаю, а скільки тоді мені було років, вже й не скажу. Батько вдруге одружився, а з мачухою у мене стосунки не склалися. Йшли голодні 30-ті роки, а у мене в дома ще старша сестра і троє зведених братиків. Я втік з дому і став безпритульним. Познайомився з хлопцями, такими ж, як і я. Ми вели кочове життя – роз’їжджали по країні на дахах вагонів, жебракували, – розповідає Яків Андрійович. – Так опинилися на Одещині. Чому добиралися до Одеси? Люди казали, що там багато хліба…
Нас затримали міліціонери і ми потрапили в інтернат, а потім – в дитбудинок. Там нам дали одне прізвище на всіх – Савченко.
І ось настав 1941 рік. Ще в минулому році мене перевели в дитяче містечко в Нову Дофінівку. Я саме закінчив восьмирічку і збирався вступати до Київського училища культури на факультет вокалу, тому що мав талант до співу, – каже ветеран. Але його плани, як і мільйонів однолітків величезної країни рад, зруйнувала війна.
– Почалася мобілізація. У нашому містечку кілька співробітників отримали повістки і за ними приїхав автобус, в якому знаходилися інші призовники. Ну, ми з хлопцями примостилися на задній лаві і приїхали до військкомату. Але в армію нас не взяли – нам ще не було 18 років. Я вже й раніше просився на фронт добровольцем, але мені відмовили, мовляв, не вийшов зростом. Тоді хлопці додали собі рік і стали бійцями винищувального батальйону Приміського району Одеси.
– На початку війни в кожному районі Одеси діяли такі винищувальні батальйони. Це були добровільні формування для знищення диверсантів. Начальником штабу батальйону був директор нашого Новодофінівського дитячого містечка, усіма улюблений Генріх Мартинович Цибульський. Командир партизанського загону в роки громадянської війни, він був нам як батько. А коли фронт впритул наблизився до Одеси і місто опинилося в облозі, почали створюватися партизанські загони. Наш батальйон став ударною силою партизансько-диверсійного загону імені Дзержинського. Нас навчили кидати гранати і пляшки із запальною сумішшю, стріляти, велика увага приділялася трофейній зброї.
Якось всіх завантажили на канонерку «Кубанець» і в ніч з 28 на 29 серпня 1941 р. висадили біля села Морське, що в Миколаївській області, це між Коблево і Аджіскою. Сьогодні там стоїть пам’ятник нашому десанту, який загинув в бою після висадки. Ми натрапили на німецько-румунські війська, зав’язався бій, у якому нам вдалося знищити понад сотню солдатів і офіцерів противника.
Яків Андрійович розповідає, що в нерівній сутичці з десанту кількістю близько ста осіб вдалося вціліти всього декільком бійцям, у тому числі і йому.
– У тому бою загинув мій товариш по Новодофінівському дитбудинку Сергій Рябоконь, з яким ми були розвідниками і працювали в парі, загинув наш директор і командир десанту Генріх Цибульський, а кільком хлопцям, у тому числі і мені, вдалося врятуватися. На той час Одеса вже була оточена і в місто нам довелося пробиратися через лінію фронту.
У КАТАКОМБАХ
Три роки Яків партизанив в місті Одесі. Був розвідником. Хлопці ходили з вудками уздовж моря – а були маленькі та худющі, тож ніхто на них не звертав ніякої уваги. База загону, у якому служив Савченко, перебувала у катакомбах в районі села Нерубайське. Партизани готувалися до звільнення Одеси.
– В катакомбах в районі Вапнярки ми створили склад зброї, а для диверсійної роботи організували колишніх вихованців дитбудинку і школярів з Нової Дофінівки. Тоді ми очікували висадки десанту і, коли нам здавалося, що десант ось-ось висадиться, різали телефонний кабель, що йшов від Фонтанки до артилерійських батарей в Олександрівку. Під час однієї з вилазок двоє наших хлопців попалися німцям і їх розстріляли. А після цього всі входи і виходи до катакомб було замуровано, і ми з підземель до самого звільнення міста більше не виходили.
Коли ми почули стрілянину і вибухи, то таки пробили стіну пісковика і вийшли з катакомб. Це було в районі вулиці Балківської в ніч на 10 квітня 1944 року. Саме світало. Дивимось – по залізниці повільно йде паровоз і тягне такий гребінь, який вивертає рейки. Хтось із нашого загону кинув гранату і паровоз завмер. Ми вийшли на вулицю Фрунзе і там зустріли розвідників 248-ї стрілецької дивізії, яка однією з перших увірвалася в місто.
ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР НАД ЛІГВОМ ЗВІРА
Яків Савченко служив в полковій розвідці 902-го стрілецького полку 248-ї Одеської стрілецької дивізії. Згадує, що на собі приніс п’ять німецьких «язиків». У Чехословаччині був важко поранений. Під час вибуху на нього обвалилася кам’яна стіна. Після лікування його відправили в навчальний батальйон, вчитися на офіцера.
– Там ми дізналися про сильні бої. В такий час перебувати далеко від фронту мочі не було, і ми, група бійців, втекли назад на фронт. Тоді я командував відділенням. Якось ми зупинили одну з військових машин, під`їхали до Одеру і переправилися через річку. І тут сталася така безглузда ситуація: раптом приїжджають представники з нашого училища і хочуть нас заарештувати як дезертирів. Але які ми дезертири? Ми ж втекли не з фронту, а навпаки, на фронт! Добре, що командир нашого полку Леньов не дав їм нікого переправити через Одер…
Вже у Берліні групі розвідки, у якій служив Яків Савченко, дали завдання встановити прапор полку над Імперської канцелярією.
– Під час боїв в Берліні до нас прийшли декілька німецьких комуністів, які працювали в берлінській підземці. Вони докладно розповіли нам, де там що заміновано і що де знаходиться. Було складено карту підземних комунікацій. Одесит-художник Федя Гурліч, був у нас такий розвідник, на червоній скатертині, яку знайшли в одному з розбитих будинків, він білою фарбою вивів: «248-а Одеська стрілецька дивізія 902-й СП».
На Морітц-плац ми спустилися до метро. Скрізь в підземеллі ховалися дітки, жінки, люди похилого віку. Вже проминули декілька станцій і тут за якимись дверима почули підозрілий шум. Командир нашого взводу розвідки, Федір Горбатенко командує: «Приготувати гранати!»… тільки-но один з бійців смикнув двері – ми вже замахнулися кидати гранати – як з-за цих дверей здійнявся такий несамовитий лемент! Всі завмерли на місці! Добре, що у нас з собою були німецькі ліхтарики, тож ми їх запалили і побачили, що за дверима лежать та сидять жінки, діти, старики і несамовито кричать та моляться…
Тоді ми ще не знали, як гітлерівська пропаганда переконувала, що коли червоноармійці прийдуть, то всіх будуть різати та вбивати… І ось навколо такий лемент, а ми стоїмо і не знаємо, що робити… Але потім до нас піднявся якийсь літній німець: «Кіндер! Кіндер! Нє стреляйт!» Почав із нами розмовляти, адже, як з`ясувалось, він ще в Першу світову був у російському полоні. Просимо німця перекласти, щоб не боялись, що ми не маємо наміру розстрілювати беззбройних людей, але все марно! Заспокоїти цих жінок та дітей було неможливо . Тоді командир подає команду: «А нумо, хлопці, розкривай речмішки! Виймай все, що є їстівного!» У кожного було по плитці шоколаду, консерви, галети, навіть у декого знайшлись цукерки… І ось, коли ми все це почали роздавати жінкам і діткам, одразу запанувала така тиша….
Зруйнована будівля рейхсканцелярії . Травень 1945 року.
… Добралися до Рейхсканцелярії, всередину будівлі потрапили через пробоїну. Після короткого бою почали пробиратися наверх. Пам’ятаю, посередині головного корпусу лежала величезна люстра, а під ногами хрускотіло бите скло. Наш командир залишився внизу, а я і ще двоє товаришів – одесити Федя Гурліч і Іван Кузьменко – піднялися на верхній поверх і вийшли на балкон. Було ще темно. Я заліз на плечі моїм товаришам і спробував закріпити прапор в тріщині фронтону, але дув сильний вітер і від його пориву прапор відкинуло назад на балкон. Тоді Іван теж піднявся на фронтон і ми разом обклали шток камінням.
Ось що пише в своїй книзі «Кінець фашистського лігва» Герой Радянського Союзу, генерал-лейтенант Г. М. Леньов: «Сталося це 2 травня 1945 року, між шостою і сьомою ранку… Над лігвом фашистського фюрера затріпотіло червоне знамено. В цьому останньому бою був важко поранений мужній розвідник Яків Савченко…». І продовжує: «Я щасливий, що на мою долю випала висока честь довести 902-й стрілецький полк до того лігва, в якому ховався фашистський звір, що бійці нашого полку одними з перших увірвалися в Рейхсканцелярію, в горезвісний фюрербункер, і вписали одну з останніх сторінок в історію найбільшої кровопролитної війни».
Здолавший долю
2 травня 1945 року – в цей день Якову Савченко виповнився 21 рік. Потім він стане істориком і напише про героїчну епопею оборони Одеси і жаркі бої в Берліні чотири книги. Але це буде потім… А поки бійці вирішили знайти бункер, у якому ховався Гітлер. Їх зустрів шалений кулеметний вогонь – Савченко було важко поранено. Йому дуже пощастило – на перекір вкрай негативним прогнозам лікарів він вижив, хоча ногу довелося ампутувати…
За рік, що боєць Савченко воював на фронті в 248-й дивізії, його було нагороджено трьома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» та інші! Але в нього є й ще така незвичайна нагорода, як медаль «Здолавшому долю»! Зазвичай нею відзначаються тільки особливо неординарні люди. Прикладом таких яскравих особистостей з величезною силою духу, що удостоєні цієї нагороди, були Маресьєв і Дикуль.
2 травня Яків Андрійович відзначив своє 92-річчя і 71 рік, як він закріпив Червоний прапор Перемоги над поваленим лігвищем Гітлера.
Наша славная Одесская,
От Приволжских берегов
Гонит варваров немецких,
Грозно бьёт своих врагов.
Вперёд стрелковая Одесская,
Вперёд дивизия орлов!
/ куплет з тексту пісні Яківа Савченко /
