Ми з сім’єю часто буваємо в невеликому містечку Макарів під Києвом, на вихідні та канікули. І ось якось взимку 2008 року ми з дітьми поїхали прогулятися на берег річки Здвиж. Місця там дуже мальовничі. І саме там ми побачили дуже красиве, все в снігу, величезне дерево.
Я його сфотографував і фото виклав на сайті Google-Earth. Виклав саме в тому місці на карті, де росло це дерево – поруч з селом Гавронщина.
Приблизно через півроку, в травні 2008 року, я отримав лист з Казахстану приблизно такого змісту:
“Добрий день. Ми побачили вашу фотографію в Гугл-Земля і виявили, що знята вона неполалік від села Гавронщина. Річ у тім, що рідний дід мого чоловіка, Аяган Джазгібеков, згідно з довідкою, яку ми отримали з Головного військового архіву в Подольську, загинув 7 листопада 1943 при визволенні Києва в районі села Гавронщина і там же похований.
Але точного місця поховання немає. Чи не могли б ви дізнатися що-небудь про це? Можливо, там є братські могили? Допоможіть будь ласка”.
Звісно, проігнорувати таке прохання я не міг. Тим більше, що за іронією долі, лист прийшов 8 травня, і вже 9 травня ми всією сім’єю поїхали в Гавронщину.
У самому центрі села стоїть традиційний пам’ятник солдатові, поруч з ним стела з іменами загиблих мешканців. І було не зовсім зрозуміло, чи це реальне поховання, чи просто пам’ятник тим, хто до свого села не повернувся з війни. Було 9 травня, неподалік від пам’ятника ми побачили кількох літніх людей, які святкували День Перемоги.
Ми підійшли, пояснили ситуацію. Одна бабуся, мешканка цього села, яка пережила війну дитиною, згадала, що загиблих в цьому селі ховали у братській могилі на сільському цвинтарі, де зараз стоїть інший пам’ятник. Ми поїхали на цвинтар і дійсно побачили братську могилу, пам’ятник, але на ньому не було жодного прізвища.
Ми сфотографували обидва пам’ятники і повернулися до Макарова. Написали в Казахстан: “Виходячи з того, що нам розповіли місцеві жителі, ваш дідусь, швидше за все, похований у братській могилі на кладовищі села Гавронщина. Ось фото цієї могили”. У відповідь ми отримали листа з подякою за пам’ять і увагу.
На цьому історія могла і закінчитися. Але от щось не відпускало. Я розумів, що зробив не все, для того, щоб дізнатися, як було насправді. А якби це торкнулося мене? І я вирішив довести справу до кінця, зробити все, що від мене залежить.
Я знав, що інформація, яка мене цікавить, може бути в архіві міністерства оборони, але почав я з самого простого – рушив до Макарівського райвійськкомату. Звернувся до воєнкома. Той викликав співробітників, поставив завдання, і вже через 15 хвилин нам принесли теку з написом “Поховання. Гавронщина”.
Я відкрив її і побачив перший же документ – список похованих в братській могилі в центрі села Гавронщина, навпроти школи. Там, куди ми насамперед і поїхали. У списку було п’ять прізвищ, і першим було прізвище Джазгібекова Аягана. Тобто, ми отримали документальне підтвердження, що дідусь наших казахських знайомих похований саме тут.
Мені складно передати свої почуття, коли я побачив цей документ. Але ще складніше уявити, що відчули родичі солдата, а як з’ясувалося до цього часу була жива його вдова, коли отримали фотографію цього документа. Я відчував дивне почуття причетності до якоїсь дуже потрібної і доброї справи. І мені вдалося. Я допоміг людям в святій справі.
Незабаром я одержав листа, в якому наші нові казахські знайомі повідомляли, що вони планують приїхати на могилу діда і просили допомогти їм у цьому: показати, розповісти, тощо. Ми, зрозуміло, погодилися і вже через кілька тижнів зустрічали їх в центрі Макарова. Ми поїхали в Гавронщину, до пам’ятника, до братської могили.
Вони привезли з собою муллу, який здійснив всі належні ритуали, взяли з собою землю. Щиро дякували нам, а потім попросили посприяти встановленню меморіальної дошки з іменами їхнього діда і його однополчан, які лежать з ним в цій могилі. Ми все зробили, і тепер в центрі села стоїть братська могила і на ній, як годиться, імена тих, хто загинув смертю хоробрих за Батьківщину.
Саме на цій могилі щороку 9 травня я буваю зі своїми дітьми. Саме вона, за зрозумілих причин, стала символом пам’яті і героїзму. Ось так закінчилася ця історія.
Але згадав я її не тому, що хотів розповісти – ось яке добре діло було зроблено. Ні. Я ось про що подумав. Минуло стільки років по закінченні війни. По всій нашій країні величезна кількість солдатських могил. Так, не завжди вдається дізнатися, хто саме в них похований.
Але ось що показує моя історія. Адже був список загиблих, давно був, є могила, є пам’ятник. Що заважало державі, тоді ще СРСР, зробити і встановити табличку з іменами героїв? Та й для України це цілком посильне завдання. Адже ці люди загинули, звільняючи наш Київ.
Можна сперечатися про глобальні речі, коли мова йде про Другу світову війну, але пам’ять про загиблих не може бути предметом політичних спекуляцій.
Я можу зрозуміти, що в будь-якій країні є могила невідомого солдата. Але, коли ми знаємо, хто похований в цій конкретній солдатської могилі, і до неї можуть прийти діти і онуки, хіба складно або дорого написати на пам’ятнику конкретні імена?
Так, думка про те, що війна не закінчилася, поки не похований останній солдат, вірна. Але вірно і те, що діти, онуки і правнуки мають знати, де саме спочивають їхні батько, дід чи прадід, який віддав життя за те, щоб жили вони, бо це пам’ять, це те, що робить нас людьми.
Вадим Крушинський
Цiкаво і дуже насичено!
Заметки о книге «Горячие дни «холодной войны» от Dankov Igor
Книга, которую я держу в руках, написана доктором политических наук, профессором Вадимом Юрьевичем Крушинским. Вадим Юрьевич – один из крупнейших специалистов в области международных отношений в Украине, автор более 100 научных трудов, воспитавший немалое количество студентов.
Обсуждаемая книга – не научная монография. Это повествование очевидца важнейших событий в истории тогдашнего СССР. Человека, видевшего эти события, пропустившего их через себя и желающего поделиться с читателями скорей не научными выводами о них, а передать дух той ушедшей эпохи сквозь призму своих наблюдений и чувств. Слово автору: «Я ставил целью не только зафиксировать отдельные события «холодной войны», интересные, иногда малоизвестные подробности, но и передать чувства, восприятия, эмоции их современника и очевидца».
Эта книга – одна из тех, которые буквально проглатываешь, читаешь запоем, а прочитав, продолжаешь думать о ней и перебирать в голове описанные события и образы. Такому отношению к книге есть много причин.
Прежде всего, Вадим Юрьевич – выпускник факультета МО и МП КГУ 1983 года. В то время, как пятикурсник Вадим Крушинский получал диплом об окончании факультета МО и МП и думал об аспирантуре, автор этих строк, свежеиспеченный выпускник средней школы, вместе с такими же абитуриентами (со многими потом мы стали друзьями) с волнением сдавал вступительные экзамены на тот же факультет в жаркий летний день в корпусах университета на ВДНХ.
Защитив кандидатскую, Вадим Юрьевич стал ассистентом кафедры международных отношений факультета в 1987 г. и вел семинары. И я помню те годы (с третьего курса), уважительные отклики одно- и старшекурсников о его преподавательской деятельности. Действительно, о Крушинском расходилась слава как об эрудированном, подающим надежды преподавателе.
Отступив в сторону, вспоминаю, что в то время кафедра международных отношений, как и сейчас, славилась мастерским составом преподавателей, у которых было чему поучиться. Чего только стоили лекции Владимира Петровича Меньшова по истории МО! В самой большой аудитории буквально яблоку негде было упасть! Читал он очень эмоционально, артистически, красочно. В конспект я записывал буквально каждое слово – настолько все было выпукло, четко и осязаемо, а самое главное – интересно!
Следует отдать должное нашему декану Глебу Николаевичу Цветкову. А студентам тех времен о многом скажут такие фамилии, как Галака, Кулинич, Волковинский, Зыбина, Горин, Хонин, Манжола, Толстов, Хмельницкий, Буряк, Белоусов, Гуменюк, Пащук… Моя любимая кафедра иностранных языков: Дайнеко, Архипович, Диброва, Евтушенко, Мольченко, Чернуха… Много, много можно говорить о факультете! Но вернемся к книге.
Не буду скрывать – мой интерес к книге подогревался уже тем фактом, что с Вадимом Юрьевичем у нас была общая альма матер. Но не только это! Книга переносит нас в те далекие времена. Еще в школе, ну и конечно будучи студентом, я интересовался вопросами международных отношений, следил за текущими событиями на международной арене. А именно тогда и происходили многие из описываемых в книге событий. Открываю книгу, читаю, вспоминаю прошедшие годы, образы родных, знакомых, друзей, учителей и преподавателей.
О событиях в Чехословакии 1968 года мне коротко рассказывала тетушка. Они тогда с моим дядей были в Германии, служили в армии, и она ездила в командировку в Прагу. Об Израиле 70-х помню, как их постоянно называли сионистами и полоскали в Правде/Известиях за перманентную агрессию против арабов. А когда началась еврейская эмиграция, наши хорошие добрые знакомые покинули страну в 80-х – эмигрировали в Израиль. С тетей Машей мы путешествовали в Ленинград, были на море (там она мне купила джинсовую сумку с ковбоем – вернее купили мы вместе тайком от родителей), потом она приезжала в Киев в командировку и передавала гостинец от родителей – мы встречались в вестибюле жёлтого корпуса.
О напряженных советско-китайских отношениях помню, когда я был ещё совсем маленьким, а мой старший двоюродный брат служил пограничником на границе с Китаем. А ещё помню, как по секрету говорили друг другу, что во время вооруженного конфликта наши военные применили секретное лазерное оружие против китайцев. Сказка, наверное, но так говорили люди.
События в Афганистане запомнились более выпукло. Помню тревожную атмосферу, когда диктор советского телевидения объявлял сухим официальным тоном о “вводе ограниченного контингента” в эту страну. С партийного собрания отец принёс короткое известие, доведённое не для широкой публики, что там гибнут наши ребята, и уже в область пришли первые цинковые гробы.
А на лекции о текущем международном положении, которую читали у мамы на работе, лектор обосновывал, что Советсткий Союз сделал все правильно, и как разводили руками американские дипломаты, когда в Афганистан вошли советские военные – ведь если бы этого не произошло, американцы бы там расположили свои ракеты!
Помню растерянность некоторых афганских студентов от известия о выводе советских войск из их страны. Друг наш, Мухаммед Афзал, живший в крайней комнате на нашем этаже в общежитии, всегда дружелюбно распахивавший двери своего скромного жилища перед нами, советскими студентами, угощавший нас вкуснейшим лично приготовленным пловом, другие афганцы, где они сейчас?.. Учились у нас и несколько наших ребят, служивших в Афганистане…
А вот Берлинскую стену в то время мне увидеть так и не удалось. Если не считать обломок стены, который и сейчас еще сохранился в Берлине – его-то я и видел году эдак в 2011, будучи в командировке. И магнитик на холодильник купил с обломком стены. Такой же магнитик привез и тетушке (той, которая была в Германии). Она его свято хранит – сколько с Германией связано воспоминаний о днях, проведенных там!
Стена была действительно не очень высокой. Недаром же у автора книги, в то время студента, отправившегося в ГДР, возникла мысль: «Ее не трудно перелезь!». И он тут же ее озвучил Терезе. Кто такая Тереза? Автор: «… студентка из Берлинского университета, которая летом подрабатывала, сопровождая русско- и англоговорящие группы туристов… Тереза училась на историческом факультете, много знала, к своей работе относилась ответственно и поэтому завоевала симпатии всей нашей группы. Мы быстро нашли общий язык и много общались». Насчет «перелезть» Тереза посоветовала дерзкому молодому студенту: «Не надо шутить по поводу стены. А тем более пытаться ее перелезть».
Вадим Юрьевич спросил мое мнение о книге, что понравилось. Я ответил приблизительно так. Особо понравились личные воспоминания в привязке к конкретным историческим событиям. Там, где описываются личные впечатления. Они, в свою очередь, пробуждают воспоминания читателя. Вот к таким великолепным, объемным, лирическим, если хотите, личным наблюдениям, относятся строки о Терезе.
Похоже Тереза запомнилась не только мне. 20 января 2019 года на своей страничке в ФБ автор пишет: «Для тех, кто уже прочитал книгу… Тут меня о Терезе спрашивают… Вот, нашел фото…». Невысокая, темненькая, черноволосая, улыбающаяся девушка стоит рядом с Вадимом Крушинским. Вадим Юрьевич, не знаю, как другие, а я Терезу именно такой и представлял!
Автор: «Позднее я попал в уже объединенную Германию. Научная конференция проходила в западной части Берлина. Я сел в такси возле того же Остбанхоффа и поехал в район Курфюрстендам. Очень сложно передать то, что я тогда чувствовал, – восторг, возможно, ностальгию. Но не было стены, никто нас не остановил на чекпойнте «Чарли». Мир изменился. Тогда, в кафе на телевышке Тереза спросила меня: «А как ты думаешь – эту стену когда-нибудь разрушат?». Стену уже разрушили. А то время осталось в воспоминаниях, на фотографиях, в фильмах и книгах…
Польские события помнятся хорошо: волнения людей в социалистической стране, военное положение? Странно, скорей необычно! Брежневская эпоха подходила к закату. Тогда еще никто не знал, что через год умрет Брежнев. Нас тогда отпустили с уроков в школе смотреть похороны по телевизору. Помню слова нашей учительницы химии: «Что же теперь будет с соцлагерем? Ведь Брежнев пользовался таким авторитетом в международном рабочем движении!». А еще сложнее было предположить о развале СССР…
На такой же ноте автор заканчивает свое повествование словами об Олимпиаде-80, состоявшейся в 1980 году в СССР, в том числе и в Киеве. В памяти остался стадион и плачущий Мишка – символ Олимпиады. «… когда он поднимался над стадионом в сопровождении щемящей песни, сжималось сердце.». Неприятны были бойкот Олимпиады в СССР, а потом ответный бойкот игр в США. «Тогда казалось, что Олимпиада могла стать шансом для страны, а возможно, очень хотелось, чтоб страна им воспользовалась. Не вышло.».
Перевернута последняя страница книги. Где-то далеко в мозгу слышен лязг танков по улицам Праги, шум демонстраций в Польше, стрельба и взрывы в Афганистане, видна Берлинская стена, а со стадиона уносится воздушными шарами олимпийский Мишка.
Днями виходить другий наклад книги доктора політичних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки, Крушинського Вадима Юрійовича «Гарячі дні «холодної війни.” (книгу можна замовити «Новою поштою»)
З відгуків:
*** Вже вдруге перечитую “Гарячі дні холодної війни”. Надзвичайно цікаві аналізи очевидця, дуже атмосферно! Хотів би також зазначити дуже влучну назву останньої теми… Найбільш невідомий та цікавий розділ – “Солідарність”, але загалом всі розділи є надзвичайно атмосферні та цікаві…
*** «Визнаний фахівець сучасних міжнародних відносин запропонував небуденний погляд на події другої половини ХХ століття крізь призму особистого сприйняття. Сюжети про радянське вторгнення в Чехословаччину, шестиденну війну, радянсько-китайське протистояння, агресію СРСР в Афганістан, НДР і Польщу початку 1980-х та Московську олімпіаду наповнені власним баченням подій, певною ностальгією за молодістю і водночас відвертою критичною оцінкою нашого тоталітарного минулого»
***«По-перше, дуже сподобалась методика вплетіння особистих розповідей і спогадів – зазвичай підручники з історії трохи нудні, а тут вийшло як у детективному романі )))
По-друге, прикольно читати, коли пам’ять нагадує, що про основну лінію вже чув на лекціях років 18 назад та про деякі вислови, як-от “гонки на катафалках”, які почув саме на лекції.
По-третє, пережив багато емоцій: до сліз в двох місцях: про Яна Палаха та про Берлін. Дуже люблю Прагу і Чехію )) а з приводу могил (солдатів і просто людей) – дійсно в них відношення навіть до померлих краще, ніж у нас…(((»
***«Вдячна за книгу, прочитала, але залишилася невдоволеною, адже книга закінчилася надзвичайно швидко, а така цікава! Від себе можу лише просити, щоб писали ще, не зупинялися, тому що пізнавально, інформативно, життєво. Легко про важливе. Викладення вразило. Жива книга: цікаві історії, “шахівна” історія… Дякую!»
***«Так, не зважаючи на те, що книга не художня, те, що Ви наповнили її власними враженнями, вона стає легкою для сприйняття та розуміння
Ваша книга гарно показує зв’язки із сучасними подіями на світовій арені. Що все в принципі вже відбувалося!
До речі- книгу прочитав повністю і мій батько. А він останнім часом взагалі дуже мало читає. Йому було цікаво пережити все знову»
***«Здавалося б, що це звичайна книга на історичну тематику. Але, як тільки я почала читати, зрозуміла, що це не так. Інформація викладена настільки доступно і пізнавально, що я так захопилася, що й навіть не помітила, як пройшов час. Книга читається дуже легко і набагато краще запам’ятовується. Особливо цікаво читати епізоди з Вашого досвіду, які краще пояснюють історичні реалії. Порадила книгу своїм друзям і близьким)»
*** «Дякую. Дякую Вам. Є багато живих свідків того, яким був Врублевський. Псевдо політкоректність дозволила забути правду багатьом. Порядність і моральні цінності не мають нічого спільного з партійною приналежністю. Ви перший хто засвідчив. Низький Вам уклін.»
*** «…получил огромное удовольствие от прочтения книги! Особенно понравился микс исторических фактов с личными ощущениями и эмоциями автора. Очень познавательно и при этом легко читается!»
***«Перевернута последняя страница книги. Где-то далеко в мозгу слышен лязг танков по улицам Праги, шум демонстраций в Польше, стрельба и взрывы в Афганистане, видна Берлинская стена, а со стадиона уносится воздушными шарами олимпийский Мишка.»
***«Я згадала студентські роки, що ми знали і що нам “правильно” доносили про той період. Цікавий погляд сучасного історика на історичні події що відбувалися на наших очах але в іншому світі.»