МЕНІ БЕЗ ТРЬОХ СТО (спогади ветерана)

Іван Данилович Ракітін народився 1 травня 1921 року в селі Руська Поляна. У 1930-33 роки пережив голодомор. Важко було, люди гинули, багатьом не пощастило вижити…

У 1939 році закінчив 10 класів. Тоді ж поступив до Першого артилерійського училища ім. С. М. Кірова. Провчився там два роки. Відповідно, в 1941 році отримав звання лейтенанта, це було 10 червня.

З двома товаришами отримали разом направлення до військової частини, що була розташована в районі Полоцьку, це Білоруський військовий округ, яким тоді командував Д. Г.Павлов (1).

15 червня приїхали до 30 дивізії 202 артилерійського полку (2), де він став старшим офіцером на батареї та командиром І-го взводу. Солдати на цей час були в таборах. Їх підняли по тривозі, вони повернулися до Полоцька. Потім всі вирушили до Мінська. Батарея складалась із чотирьох 76-міліметрових гармат.

До міста Борисова рухались вночі, а вдень переховувалися в лісах. Політрук батареї лейтенант Пахомов запропонував проїхатися (батарея була на кінній тязі). Вони виїхали на висотку та побачили надзвичайно красиві, мальовничі місця.

Чують: труба лунає, тобто офіцерський збір. Через 10 хвилин з’явився командир полку. Він повідомив, що розпочалася війна — 22 червня. Підверглися бомбардуванню Київ, Житомир, інші міста. Відповідно, із сьогоднішнього дня всі бійці Червоної Армії вважаються учасниками війни.

Артилеристам було наказано рухатися в напрямку Мінська. Доїхали до Плещениць. Взвод І. Ракітіна зайняв бойову позицію. Комбат (3) Кравченко був на НП (4). За командою відкрили вогонь.

23-25 червня німці вели у відповідь інтенсивний вогонь з мінометів. Іван Данилович повідомив комбата, що вони накриті вогнем, великі людські втрати. Отримав команду знятися та рухатися на Борисів, де знаходиться командир полку та дивізіону. Вони й поставлять задачу.

Подав команду (був з клинком на коні, всі бачили). Праворуч рухалася колонна на бронетранспортерах та мотоциклах. Це була німецька розвідка. Відкрили по червоноармійцях вогонь з кулеметів, але не дістали.

Їм поставили задачу зайняти протитанкову оборону. Особисто довелося стріляти по танках з гармати. Попав, а з танку у відповідь потрапили снарядом по щиту, після чого Івана Даниловича оглушило.

Колону зустрів командуючий округом та командарм. Павлов не повірив, що артилеристів обстріляли. Сказав: «Що, синку, злякався?» Потім Павлов та інші двинулись вперед, але, потрапивши під кулі, повернулись.

Ракітін зі своїм полком рухалися по Московській трасі з Мінська на Могильов. Рано вранці їхній полк повністю розгромили, живими залишилися тільки Іван та сержант Віктор Кузьменко.

Вони вдвох потрапили до обласного центру Білорусії (після війни це місто перестало бути обласним центром), а потім їх на потягу було відправлено до Москви.

Але доїхали вони лише до Можайська. В таборах їх перевірили і відправили аж до Барнаула, де формувалася дивізія. І. Ракітін потрапив до 391 стрілецької дивізії 941 артилерійського полку до саперного батальйону (5). Потім отримав щось на кшталт посади начальника штаба полку з артилерії.

7 листопада 1941 року всіх підняли по тривозі. Відправили до залізничного вокзалу, після чого вони їхали по Північній залізниці. Було Ракітіна призначено командиром протитанкової батареї, до якої входили 45-міліметрові гармати. А фронтом тоді командував К. А. Мерецков (6).

15 січня 1942 року Іван отримав поранення ноги. Мороз доходив до 45 градусів. Спочатку потрапив до санчастини, а потім відправили до шпиталю у місто Кіров (пізніше — Вятка) на довгі п’ять місяців.

Але ці місяці пройшли, здоров’я відновилось, і Ракітіна було направлено до Горького, де знаходилася запасна бригада. Звідти — до Москви. Далі — до Ярославської області, у місто Данилів. У Данилові було сформовано курсантську бригаду.

Там опинилися 67 курсантів, які не встигли закінчити відповідне військове училище. Всіх повезли на південь, але Сталінград залишився праворуч. Рухались у напрямку Кавказу, на Махачкалу. Далі — Грозний та Орджонікідзе (нині — Владикавказ). Це був Північно-Кавказький фронт, яким командував С. М. Будьонний (7).

Так Іван Данилович став учасником звільнення Краснодара. Потім він потрапив до станиці Некрасовської, де розташовувався запасний навчальний артилерійський полк. Ракітін там командував учбовою батареєю.

В наявності були і 76-міліметрові гармати, і 122-міліметрові, і навіть «Катюші». Коли Північно-Кавказький фронт було розформовано, Іванові доручили 25 лейтенантів та молодших лейтенантів та наказали рухатись до Саратова — до Саратовського військового округа.

Доїхали до Сталінграда. Побачили лише каміння та цеглину. Добралися до Волги, дочекалися пароплаву, який прибув з Астрахані. Таким чином і приїхали до Саратова. Після того як доповів про прибуття керівництву, І. Д. Ракітіна відрядили до Пугачова, це більше 200 км від Саратова.

А там, у Пугачові, артилеристів 10-15 тисяч. Потім довелося їхати аж до Пензи, а з Пензи — до Луніна, це такий залізничний вузол. Але там виявились зенітники. Оскільки Іван ніколи не був зенітником, його відправили до Москви.

А звідти — на Україну. Фронтом на той час командував Ватутін (8). Добрався до Охтирки. Після цього потрапив до 30 артилерійської протитанкової дивізії, якій командував полковник Косачов (9). Він свого часу був викладачем у військовому училищі, яке закінчив Іван Ракітін.

З Лютезького плацдарму Іван Данилович брав участь у звільненні Києва, потім вдруге доводилось звільняти Житомир. Брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, воюючи на 1 Українському фронті.

Звільняв міста Коростень, Хмельницький (тоді — Проскурів), Славута, Львів та чимало інших. Форсував Віслу, воював на Сандомирському плацдармі.

Після трагічної загибелі Ватутіна фронтом командували спочатку Жуков (10), а потім — Конєв (11). Останньою операцією, в якій під час війни брав участь Іван Данилович Ракітін, — це Вісло-Одерська операція. В районі Берліна 9 травня 1945 року він і зустрів День Перемоги. А війну закінчив старшим лейтенантом.

Після війни життя Івана було дуже насиченим. Його дивізію перевели до Житомирської області — Бердичів, Новоград-Волинський. Це була 30 гвардійська стрілецька дивізія, яка потім стала танковою. Іван Ракітін обіймав посаду заступника начальника штаба полку з артилерії. Начальником штабу був полковник Сінцов, якого потім було переведено на Сахалін.

Якось Івана Даниловича викликав начальник політвідділу дивізії Ткаченко та повідомив, що Ракітіна вирішено перевести на посаду політпрацівника (він в партії з 1944 року — кандидат, з 1945 — член партії). Обрали секретарем первинної парторганізації стрілецького батальйону 941 мотострілецького полку.

Шість місяців провчився у Львові на курсах, а потім йому порадив секретар парторганізації полку поступити до академії. Так Іван Данилович Ракітін став слухачем Військово-політичної академії ім. В. І. Леніна в Москві. Бував на урочистостях, парадах, бачив членів уряду.

Був цікавий епізод, коли мобілізували 1500 чоловік з м. Корсунь-Шевченківський та, скоріш за все, сусідніх міст. Іван був зам. начальника потягу (начальник — Новіков). Цілий місяць рухалися по всьому Радянському Союзу аж до м. Совєтская Гавань. Потім — назад, додому.

Після академії Ракітін став капітаном, а пізніше — майором. Був пропагандистом артилерії артилерійського полку. Незабаром — замполіт полку.

Якось підполковник Згільов направив до Казахстану на зерно. Кустанайська область, село Москалівка, районним центром тоді було Семиозерне. 1200 машин, на кожній по два чоловіка. Вивозили зерно. Це був 1958 рік. Урожай відмінний. А ось радгосп Каранхуль не зміг вивезти зерно з 40 тис. га пшениці, і вона вся пропала.

Після Казахстану знову потрапив до Новоград-Волинського. Отримав призначення на посаду замполіта бригади у м. Несторів. Це була 31 артилерійська бригада, куди входив 941 полк. А командував нею полковник Кузнєцов.

Коли країну очолив Микита Сергійович Хрущов, чимало дивізій було розформовано. Івана перевели у м. Кам’янка-Бузька, до ІІ бригади, якою командував полковник Миронов. Потім він звільнився, і командиром бригади став полковник Русанов.

Там же через деякий час Іван Данилович Ракітін і звільнився з армії, прибув до Черкас. Це був 1961 рік. Більше року він на громадських засадах працював інструктором відділу пропаганди Черкаського міськкому партії.

Із Умані перевели торгівельне училище, яке пізніше стало технікумом радянської торгівлі. Очолював його Микола Іванович Васильєв. І. Ракітін пішов з міськкому і став працювати в технікумі. Паралельно вчився у Львівському державному університеті на історичному факультеті. Його деканом був Петро Петрович Челак.

Пізніше до технікуму приїхав Павло Никифорович Щипачов і переконав Івана Ракітіна стати завідуючим відділом пропаганди Черкаського міськкому партії, де він і пропрацював більше п’яти років. Потім — директором обласного краєзнавчого музею. При ньому починалося будівництво нового музею, це – приємні спогади, оскільки справа дуже важлива та корисна.

Далі І. Д. Ракітін працював начальником обласного відділу «Союздрук» десь більше 10 років. Звідти і вийшов на пенсію. Ще паралельно працював у об’єднанні «Черкасиліфт» інженером з цивільної оборони.

Має наступні урядові нагороди: медалі «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною», «За оборону Ленінграду», «За звільнення Праги», «За бойові заслуги»; ордени Вітчизняної війни І ступеня (два) та орден Червоної Зірки, а також гвардійський знак. Демобілізувався у званні підполковника. Полковника присвоїли ще за часів Радянської влади.

Зустрічався з Маршалами Радянського Союзу І. С. Конєвим, Г. К. Жуковим (наприклад, на параді в Києві), бачив генерала армії М. Ф. Ватутіна. Спілкувався з генералами Пуховим та Зінченко.

Бажає всім здоров’я та миру, хотів би, щоб не забували ветеранів.

Роман Котляр, Аліса Котляр

(Редактура – В. Журенков)

                                                               Примітки

1. Героя Радянського Союзу генерала армії Д. Г. Павлова було розстріляно за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР у липні 1941 року. Пізніше, в 50-ті роки, реабілітовано.

2.  Номери частин можуть не співпадати, мною записано зі слів Івана Даниловича  (Р. К.).

3. Командир батареї.

4. Наглядовий пункт (пункт спостереження).

5. Я не зрозумів, чому саме артилерійський полк був у складі стрілецької дивізії, але залишимо все без змін.

6.  Кирило Афанасійович Мерецков — пізніше Маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу, відомий полководець. 7. Семен Михайлович Будьонний — відомий герой Громадянської війни, Маршал Радянського Союзу, тричі Герой Радянського Союзу.

8. Микола Федорович Ватутін — Герой Радянського Союзу, талановитий полководець, який віддав  своє життя за Україну. Але це не завадило в тих же Черкасах улицю ім. Ватутіна перейменувати.

9. Якщо це Володимир Павлович Косачов, то трішки не співпадає нумерація частин. Він – Герой Радянського Союзу, а тоді був підполковником.

10. Георгій Костянтинович Жуков — чотири рази Герой Радянського Союзу, Маршал Радянського Союзу, один з найвідоміших полководців Великої Вітчизняної війни.

11. Іван Степанович Конєв — двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Радянського Союзу, відомий полководець.