Якось на феміністичному зібранні, яке відвідували здебільшого студентки, темношкіра жінка запитала у світлошкірої: «Що ти бачиш, коли зранку дивишся у дзеркало?». «Я бачу жінку», — відповіла та. «А коли я дивлюся вранці у дзеркало, то бачу чорну жінку», — сказала її співрозмовниця. Тоді єдиний присутній чоловік зніяковіло зізнався: «Коли я дивлюся зранку у дзеркало, то бачу людину».
Виходить, чорний колір шкіри і жіноча стать – видимі! Натомість, невидимість — це привілей, який не помічають ті, хто ним володіє, але відсутність якого повсякчас відчуває на собі решта. Нам не муляють ті наші риси, які вважаються у соціумі універсальними і знеособленими.
Ця ідея надається для аналізу багатьох явищ, зокрема мовного. Проблема в тому, що українська мова багато де в Україні є видимою. Себто говорити українською мовою — це не послуговуватися усім зрозумілою і очевидною мовою для комунікації зі своїми співвітчизниками.
Це значить демонструвати свою світоглядну позицію, політичні та ідеологічні переконання, звідки ти родом, свій соціальний статус, зрештою, напрошуватися на питання «Ви зі Львова?». Це значить носити на собі мовне тавро, яке іноді муляє настільки, що хочеться за будь-яку ціну його позбутись, одягнувши російськомовний плащ-невидимку.
Але мову, на відміну від статі чи кольору шкіри, можна змінити. Тим паче у двомовній країні. І багато українців цією можливістю користуються. Приїжджаючи, наприклад, до великих міст Центру і Сходу, задля психологічного комфорту вони набувають цей привілей невидимості, переходячи на російську мову. Так само чинять корінні україномовні мешканці.
Багато хто говорить українською лише вдома, лише зі своїми, «перевіреними» людьми. Із незнайомою людиною починають розмову російською, а потім, — якщо виявиться, що вона україномовна, — полегшено переходять на рідну. «Можна говорити українською» — якось чула я, такий собі сигнал, що тут «всі свої», можна не підлаштовуватися під базову російську мову, а спокійно говорити своєю.
У Києві подібне можна спостерігати всюди. «Зачекай, зараз вже йдемо», — звертається жінка до своєї дитини на касі супермаркету. А потім до мене: «Девушка, вы перчатки уронили». В україномовному товаристві з’являється російськомовна людина, і всі одразу, не змовляючись, запопадливо переходять на російську. Ми з подругою розмовляємо українською, вона запитує щось у перехожого, автоматично перейшовши на російську, і повертається до розмови українською.
Таких прикладів можна навести безліч. Українці — наче хамелеони, які змінюють своє забарвлення залежно від середовища, аби злитися з ним задля власної безпеки. Проблема в тому, що багато де в Україні це безпечне середовище не україномовне.
І не дивно. Бо російська мова — це мова панування, мова найбагатших і найвпливовіших людей у нашій країні, які лише опинившись на вищих державних посадах, вимушено переходять на українську, що сидить на них, наче одяг з чужого плеча, це мова консультантів у дорогих крамницях, мова розважальних шоу на телебаченні, модних журналів і популярних блогерів.
А українська — це мова продавчинь на базарі, мова смішних ідеалістів-патріотів у вишиванках, мова недолугих ґуґл-перекладів новин з базової, «універсальної» російської, мова нудного офіціозу, мова розстріляних поетів і заморених голодом селян. Другій категорії важко конкурувати з першою.
Невидимість російської також у тому, що нею у нас знімають серіали, фільми і шоу «життєвої» тематики, а українською частіше всілякі історичні і патріотичні рефлексії. Російську «по умолчанию» обирають для свого блогу, бізнесу, тренінгу, розважального заходу як російськомовні, так і україномовні. А вибір української — це вже вибір ідеологічний, заангажований, голосний, позбавлений «умовчання».
Тому будь-який наполегливий запит на україномовні послуги сприймається багатьма як надмірність, націоналістична забаганка, прояв нетерпимості до очевидності. Україномовне у нас часто асоціюється з чимось показово українським, як вишиванка, що її вдягаєш для демонстрації своєї українськості, але потім перевдягаєшся у нейтральний повсякденний одяг.
Російській мові прийнято надавати статус універсальності, наднаціональності на противагу локальності, зашореності української. Російську мову роблять невидимою, звільняючи від усіх її імперських тягарів та історичних нашарувань.
Начебто російськомовні такі собі ліберали-космополіти, а україномовні зациклені на собі націоналісти, які відгороджуються від того культурного багатства, яке відкриває нам російська мова. У підступну пастку цих переконань заганяють україномовних інтелектуалів, маніпулюючи їхнім прагненням до лібералізму, демократії, толерантності. І вже україномовні кидаються захищати російськомовних з таким запалом, наче це не вони позбавлені можливості знайти в столиці україномовні курси з водіння авто чи програмування, а російськомовні стали жертвами того «геноциду російської мови», який проводиться винятково в російському телевізорі.
Адже люди гостріше відчувають втрату чи загрозу втрати того, що вже мають, ніж відсутність того, чого ніколи не мали. Страх деяких затятих російськомовних перед будь-якими українізаторськими зусиллями — це страх прокинутися одного разу і побачити в дзеркалі не «універсальну людину», не представника великої всезагальної культури, а умовну «чорну жінку», себто видиме російськомовне тавро у себе на чолі. Словом, відчути на собі те, що україномовні зазнають повсякчас і вже настільки зрослися з цією роллю, що вона майже стала частиною нашого національного менталітету.
Перебувати в зоні невидимості — це як ходити у зручних, добре розтоптаних черевиках, не помічаючи їх, а не в туфлях на високих підборах, які з кожним кроком даються взнаки, відлунюючи дискомфортом. Нині жінки відмовляються від повсякденного носіння підборів, виборюючи для своєї статі комфортну невидимість. Вона полягає у набутті статусу тієї «універсальної людини», яку бачиш вранці в дзеркалі.
Виборювання україномовними статусу невидимості, універсальності української мови в Україні неминуче зачіпає зону комфорту російськомовних, підважує універсальний статус російської, чим викликає відповідну захисну реакцію.
Але затятим поборювачам російської мови не годиться надавати цій реакції маніпулятивних форм, узурпуючи універсальність, плюралізм, толерантність, демократизм, права людини та інші цінності сучасного цивілізованого суспільства, і протиставляючи їх консерватизму, зашореності опонента.
Бо насправді мовна суперечка — це протиставлення не «печерного націоналізму» і прогресивного лібералізму, а двох зон комфорту, значною мірою взаємовиключних. Боротьба за мовний статус-кво — це боротьба за російськомовну зону комфорту, а намагання його порушити — виборювання україномовної. Однак тим, хто має привілей невидимості, легко і вигідно цього не помічати.
Продуктивніша мовна дискусія можлива тоді, коли ми, оборонці української мови не лишатимемося в межах ролі, накинутої нам деякими захисниками російської (а українці взагалі часто змушені дивитися на себе крізь російські інтерпретації), не даватимемо їм узурпувати ті сучасні цінності, а справедливо заявимо, що ми і наша мова перебуваємо в межах цих цінностей, ба навіть сприяємо їх утвердженню.
Кожен має право на комфортну невидимість у себе вдома, а мова, як відомо, є «домом буття нашого».
About the Author
