Друзі-черкащани, які загубили один-одного під час боїв під Ленінградом, зустрілися тільки через 50 років завдяки новорічному святу!
ДРУЖБА
Українець Дмитро Усенко і росіянин Олександр Петров затоваришували ще під час навчання в Ленінградському артилерійському училищі. Потім, здружилися і стали, як кажуть, не розлий вода.
Наступав новий 1941 рік. Курсанти мали змогу отримати звільнення в місто, помилуватися красотами зимової північної Пальміри, помріяти про щасливе майбутнє. Країна впевнено крокувала вперед, отримуючи перемогу за перемогою. Передова наука і техніка, освіта і медицина – все було поставлено на службу людям і новий рік віщував тільки хороше. Та не так сталося, як гадалося – прийшла війна…
Друзі воювали разом на Ленінградському фронті – були командирами 76-мм гарматних батарей і тримали оборону на березі Фінської затоки. Холод та голод, повсякденна драматична напружена боротьба з сильним і підступним агресором, вкрай тяжке становище на фронтах у перші рокі великої війни – все це не сприяло великому бажанню відзначати Новий рік. Бійці, все ж таки, прикрашали покриті інеєм стіни холодних землянок ялинковим віттям, отримували новорічні вітання від командирів і рідних, але весь час пам`ятали, що позаду, в тисках виснажуючої блокади, знаходився стражденний Ленінград, де щоденно від голоду помирали жінки, старики і діти…
У січні 1943 року наші війська зробили відчайдушну спробу прорвати кільце блокади. І це їм вдалося! Дмитро Усенко у тих боях був тяжко поранений.
– Гітлерівці розпочали атаку – пішли прямо на наші позиції, поливаючи їх свинцевим вогнем. Вже було багато вбитих і поранених, тоді ми теж піднялися у контратаку і побігли до траншей фашистів, закидаючи ворожі бліндажі гранатами. Коли у повітря злетів уже четвертий бліндаж, з нього вибіг якийсь обер-лейтенант з портфелем. Хтось із розвідників дав чергу з автомата по ногах втікача, але той встиг кинути гранату, що вибухнула прямо наді мною, – згадував Дмитро Усенко, який після тієї атаки втратив праву руку, а уламками йому було посічено голову…
Почалося тривале лікування : Кірово, Молотово, Улан-Уде, Чита, Іркутськ, Москва…
ЗУСТРІЧ
Шляхи друзів, після тих трагічних подій, розійшлися і… загубилися. По закінченні війни довгих 50 років вони безуспішно намагалися розшукати один одного по всьому неозорому Радянському Союзу, а виявилося, що мешкають друзі в одному місті, в одному мікрорайоні і… навіть на одній вулиці!!
Якось, напередодні святкування Нового 1996 року Олександра Петрова попросили переписати списки в черкаському магазині ветеранів для отримання новорічних подарунків. Там він і побачив прізвище «Усенко» – Дмитра Федосійовича саме перевели сюди з іншого магазину. Тож, із хвилюванням дізнався про номер телефону і зателефонував…
Виявилося, що все напрочуд просто: Усенко переїхав до Черкас наприкінці 60-х років, а Петров мешкав тут з кінця 50-х.
– Скільки років поспіль ми розшукували один одного, хоча ходили по одних і тих же вулицях і магазинах, відвідували одні і ті ж кінотеатри, брали участь у першотравневих парадах та парадах ветеранів на 9 травня, а з середини 80-х років взагалі жили в одному мікрорайоні і, що найдивніше, на одній вулиці, але все ніяк не могли зустрітися. І ось, напередодні Нового року, допоміг щасливий випадок , – не переставали дивуватися вірні друзі. От і кажи тепер, що новорічних див не існує!
МІСТИКА І ТІЛЬКИ…
Коли друзі зустрілися, з`ясувалося, що у їхньому житті було багато збігів, адже обидва народилися 6 числа, тільки Олександр у липні, а Дмитро – в листопаді, в один і той же рік зустріли майбутніх дружин, потім одночасно одружилися…
Товариші нарахували ще декілька містичних подібностей, хоча, випадково це чи ні, по суті, не важливо. Важливим є те, що справжній дружбі не страшні ні час, ні відстань.
Замечательный материал!!Очень символично и проникновенно. Хочется верить в Новогодние чудеса.
Спасибо, приятно слышать приятное…