З кожним днем все менше залишається ветеранів Великої Вітчизняної війни. У Львові 25 травня, через 4 дні після свого 100-річного ювілею, помер останній український Герой Радянського Союзу Іван Опанасович Каліберда
Він народився 21 травня 1920 року в селі Великий Бурлук Харківської губернії, ставши десятою дитиною в сім’ї. Іванові було дев’ять рочків, коли померла мати, а ще через три роки Слобожанщину і сусіднє російське Черноземье, а також ще цілий ряд регіонів СРСР вразило страшне лихо голодомору.
Пропасти йому тоді не дали старші брати – Єлисей та Петро і сестри – Клавдія, Анастасія та Марія.
Уже в пострадянський час Іван Опанасович зізнавався, що після пережитого голодування убоге пенсійне буття не здавалося йому чимось таким вже нестерпним.
У 1939 році він закінчив десятирічку, і перед ним ребром постало питання: куди далі? Для армії країни були потрібні кадрові військові, тому Іван вирішив робити військову кар’єру і відправився в Ленінград, де в грудні вступив до військово-інженерного училища імені А. Жданова.
Іван народився з українським прізвищем Келеберда, яке в СРСР було прийнято писати в двох варіантах. Вийшло так, що, починаючи з училища, Іван у всіх документах і нагородних листах проходив під російським – Каліберда, а коли повернувся на Україну, то і український варіант свого прізвища став писати так само.
22 червня 1941 року застав його там же, в Ленінграді.
Вже через кілька тижнів училище перевели в Кострому – занадто близько знаходилося місто на Неві від лінії фронту. На новому місці Іван доучувався ще майже рік, поки одного разу навесні його курс не підняли по тривозі.
Він і його товариші готувалися до випуску і присвоєння перших командирських звань, але замість цього їх, без оголошення наказу, без іспитів завантажили на пароплав і відправили «вниз по матінці по Волзі», в Камишин, куди вони прибули через дев’ять днів свого розміреного плавання.
Сухпай курсантам видали всього на два дні (ніхто не очікував, що їх будуть везти так довго), тож кілька днів вони практично проголодували. Коли прибули в Куйбишев (сучасну Самару), супроводжуючі командири звернулися в місцеву комендатуру, і курсантів забезпечили всім необхідним на весь шлях.
У Камишині курсантам вручили лейтенантські “кубики” і направили на формування саперних батальйонів.
Івану Опанасовичу було підпорядковано роту. Щойно батальйони приступили до будівництва укріплень на березі річки Хопер, як раптом надійшов наказ припинити роботи.
Батальйон Каліберди розформували, командирів відправили до Сталінграду. Вийшло так, що якраз перед відправкою його товариш поскаржився йому, що натер ногу. Іван запропонував, як тоді казали, «махнутися» чобітьми: свої менш жорсткі хромові на звичайні ялові. Але щойно вони натягнули по чоботу, було оголошено шикування і одразу ж наказ вантажитися, при цьому, роз’їхалися вони в різних напрямках. Таким чином, на фронт Іван потрапив взутим не за статутом…
Прибув в Сталінград 23 серпня. Це був саме той день безпрецедентного бомбардування міста, коли ворожа авіація практично стерла його з обличчя землі, зробивши більше 2000 бойових вильотів.
Майбутній Герой бачив, як руйнувалися житлові і заводські будівлі, як вибухали нафтові сховища … Від тієї нафти вода в Волзі горіла.
Старший брат – боєць робочого батальйону, потім зізнавався йому, що був впевнений, ніби Іван загинув, адже того жахливого дня склали голови близько 40 тисяч захисників і жителів міста.
У Сталінграді Івана Опанасовича призначили командувати взводом понтонерів 6-го окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону (омпмб).
Начальству не сподобалося, що прибув лейтенант одягнений не по статуту. Запитали: «Чому партизанська форма одягу?», отримав наказ старшині: «переодягнутися».
Першу переправу взвод Івана забезпечував через невелику річечку – притоку Дону. Понтонери переправляли десант, який вступав у бій, а самі гребли назад, щоб зворотнім рейсом доставити боєприпаси і підкріплення.
Потім було будівництво низьководного мосту через Дон трохи північніше Калача-на-Дону в районі станиці Трьохостровської.
Незабаром їх перевели на 4-5 кілометри вище за течією зводити нову переправу. Не встиг взвод добудувати її до кінця, як отримав наказ замінувати переправу: німці прорвалися, тож потрібно було, в разі їх виходу до річки, переправу знищити.
Замінували, стали чекати наказу на підрив. Але тут налетіли «Мессери» і розбомбили ту частину мосту, яка була у радянського східного берега, а біля західного – ворожого – 15-17 прольотів переправи залишилися цілими.
Наказ комісара батальйону був категоричний – підірвати!
Але ж, як це зробити, якщо порвані дроти, а саперам навіть нема на чому доплисти до вибухівки? Течія Дону в низині дуже бурхлива і швидка – вплав не дістатися – можна потонути. Став Іван ходити по березі зі своїм підлеглим – сержантом Поповим, чухати потилицю: «Як же виконати наказ комісара?»
Незабаром їх помітили німецькі коригувальники, і біля переправи почали рватися снаряди. Завдяки щасливому випадку, один з німецьких «гостинців» потрапив прямо в замінований настил переправи, здетонувала вибухівка, вгору полетіли колоди і балки. Обтрусившись від піску і трісок, Каліберда разом із Поповим побачили налякану коняку, що паслася неподалік, видерлися на неї удвох і поїхали в тил до комісара доповісти – завдання виконано!
В жовтні батальйон побудував біля Камишина наплавний понтонний міст через Волгу, частину якого наступного, після завершення робіт, дня віднесло ураганом. Після цієї невдачі взвод знову відправили в район Калача-на-Дону, обслуговувати налагоджену тут біля станиці Трьохостровскої переправу.
Рано вранці 19 листопада 1942 року понтонери Каліберди переправляли через Дон танки, які через кілька днів замкнули навколо 6-ї армії Паулюса кільце оточення.
Вже з вечора того ж дня у зворотньому напрямку довелося переправляти обірваних і брудних полонених німців, румунів, угорців … Так ось у Трёхостровскій і закінчилася для Івана ця битва.
У Сталінграді серед різного ворожого майна понтонерам «перепали» трофейні самохідні понтони вантажопідйомністю 16 тонн. На них навіть приїжджав дивитися маршал СРСР Георгій Жуков. Командуванню батальйону він тоді сказав: «Хлопці, беріть, знадобиться!» – і дійсно, понтони ці зіграли в житті лейтенанта Івана Каліберди величезну роль.
Влітку 1943 року йшла битва на Курській дузі. 6-му омпмб наказали трохи південніше Бєлгорода спочатку забезпечити брід, а потім – навести переправу через Сіверський Донець.
Ширина річки тут невелика – метрів 50, але працювати треба було прямо під носом у противника, на очах у його артилерійських корегувальників. Вирішили за основу використовувати потужні сталеві рами трофейних понтонів, в результаті чого вийшов міст вантажопідйомністю до 30 тонн.
Зводяки йому, батальйон за одну ніч втратив відразу цілу роту своїх бійців. Потім ворожого корректировщика вирахували, що підійшов танк вранці декількома снарядами збив в селі Топлінка дзвіницю, і переправу закінчили. Пізніше виявилося, що вона призначалася для відволікання противника – війська форсували річку в іншому місці, але за проявлений героїзм бійців і командирів батальйону нагородили. Серед відзначених командуванням виявився і Іван. У його нагородному листі на орден Червоної Зірки було зазначено:
«2.8.43 при виконанні бойового завдання по влаштуванню броду через р. Сіверський Донець в районі с. Топлінка тов. Каліберда, під сильним ружейно-кулеметним і мінометним вогнем, робили працю взводом по піднесенню і укладанні лісоматеріалу на дно річки. Перебуваючи у воді протягом чотирьох годин, лейтенант Каліберда особисто керував кожним відділенням, і не пішов звідти, до повного завершення роботи. Завдання було виконано в строк.
7.8.43 під час будівництва мосту, під ураганним вогнем противника, зневажаючи смерть, перебуваючи весь час у воді, тов. Каліберда зі своїм взводом встановлював і зміцнював рамні опори, керував укладанням прогонів і настилу. Завдяки самовідданій і героїчній роботі л-ту Каліберда, завдання з будівництва моста було виконано в строк ».
Потім було стрімке просування по знайомих місцях – перед Іваном лежала рідна Харківщина. Але ностальгувати часу не було: дні проходили в постійному мінуванні, розмінуванні, в наведенні понтонних і мостових переправ, облаштуванні бродів.
Перед частинами Червоної армії командуванням було поставлено завдання – переслідувати противника, щоб на його «плечах» форсувати Дніпро, тим самим зірвати задум Гітлера.
До найголовнішої української річки батальйон Івана вийшов трохи південніше Кременчука, біля сіл Переволочна і Солошине. Надійшов наказ – взводу лейтенанта Каліберди переправити перший десант і встановити зв’язок.
До всього, наказали зробити це днем: ні тобі димових завіс, ні – туману, не можна нічого. Ширина Дніпра в цьому місці – 800-900 метрів. Бійців, практично, відправляли на вірну смерть.
29 вересня 1943 року близько 16:00 понтонери і солдати передової роти завантажилися на всі ті ж трофейні понтони і попрямували до ворожого берега.
Іван стояв за встановленим на понтоні кулеметом: він був потрібен, щоб придушувати вогнем розташовані на самому краю річкового обриву вогневі точки противника.
Спочатку було тихо, а потім, ближче до середини річки, розірвався перший снаряд і ось вже весь правий берег Дніпра начебто ожив.
Від розривів мін і снарядів понтони кидало з боку в бік. Навколо свистіли осколки і кулі. Вода буквально кипіла від розривів.
Здавалося, прорватися через вогняну завісу було не можливо, але це вдалося саме тому одному понтону з чотирьох , на якому йшов Каліберда. Але ж, якою ціною…
…Останнє, що він пам’ятав, – судомний вигук заступника сержанта Олексій Фадєєва: «Товариш лейтенант, я поранений!».
У відповідь Іван тільки встиг прокричати: «Я теж!» – і звалився без свідомості, убитий ворожою кулею.
Пізніше, в газеті 2-го Українського фронту «Суворовський натиск» № 257 за 1943 рік у замітці «Під зливою вогню» написали:
«Командир викликав лейтенанта Івана Каліберду і наказав:« Ви – командир першого десанту! Вам треба першими переправитися на правий берег! » Лейтенант коротко відповів: «Так, буде зроблено!» Злива вогню обрушилася на перший паром, але він вперто йшов за наміченим курсом і досяг цілі. Ось тільки не довелося ступити на правобережжя командирові героїчного десанту. На заповітному березі поховали тіло свого командира його бойові друзі. Героя немає в живих … ».
На щастя, фронтовий борзописець помилився.
Сержант Фадєєв, незважаючи на поранення, замінив свого командира, а його самого, коли стемніло, евакуював на лівий берег першим же зворотним рейсом.
Івану страшно хотілося пити і він просив води, але лікар лаявся на солдатів: «Не давати йому води! Не давати!” У наметі польового госпіталю з’ясувалося: куля навиліт прошила груди, вирвав зі спини Івана шматок живої плоті.
Хірургічного втручання не знадобилося, рани просто зашили, вкололи антибіотик і відправили одужувати в стаціонарний харківський шпиталь.
Звідси Каліберду хотіли відправити на відновлення сил кудись в Росію, але, коли санітарний поїзд зупинився в Куп’янську – всього в 50 кілометрах від його рідних місць – він попросив начальника поїзда дозволити йому зійти, щоб долікуватися вдома. На подив, той пішов назустріч і видав історію хвороби, відправивши солдата з Богом.
У рідному Великому Бурлуці Каліберда дізнався, що став Героєм Радянського Союзу!
До нього додому прийшов голова колгоспу – двоюрідний брат. Він приніс газету з Указом Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року, в якому його прізвище стояло під №59, а сержанта Олексія Фадєєва – під №164.
В батальйон Іван повернувся через кілька місяців після поранення, вже в 44-му році, на цей раз його призначили не на «передок», а довірили командувати технічним взводом, що відповідав за справність різних машин і механізмів.
Незабаром йому вручили Зірку Героя і орден Леніна! Вручав їх начальник інженерних військ 2-го Українського фронту, генерал-майор Олександр Цирлін, який до війни командував тим самим ленінградським училищем, де вчився Іван.
Після техвзводу Каліберду призначили помічником командира мостової роти, яка перевозила понтонні парки.
Потім, в званні старшого лейтенанта його було направлено в Вищу інженерну школу в Нахабіно. Коли прийшла звістка про капітуляцію Німеччини, Іван написав рапорт, щоб зі школи його відпустили.
Командування прислухалося до побажань Героя і відправило його в Сталінград, де він два роки викладав військово-інженерну справу в місцевому танкотехнічному училище. Потім повернувся на Україну до Прикарпатського військового округу і на різних військових посадах дослужився до звання майора.
У 1951 році Каліберда таки вступив до академії, але не інженерну, а юридичну. Закінчив в 1954 році, після чого рік пропрацював в Житомирській області.
Ще через рік, в квітні 55-го, прийшла телеграма з наказом відрядити його в штаб Прикарпатського військового округу. Ось таким чином Іван Опанасович і опинився у Львові, де прожив до кінця своїх днів…
Відбувся історичний ХХ партз’їзд КПРС, на якому було розвінчано «культ особистості». Прокуратури, в тому числі і військові, приступили до масового перегляду справ 30-50-х років.
Проводив роботи по реабілітації і Каліберда. Виявляв несправедливо засуджених, після чого прокуратура ініціювала справи вже проти тих, хто їх репресував…
Також, довелося Івану Опанасовичу, який займав посаду помічника військового прокурора Прикарпатського ВО по спецсправах, розглядати і справи бійців і підпільників ОУН-УПА *. Вийшло так, що при СРСР висвітлювати ці справи було не можна, а після його розпаду – вже небезпечно. Тому про подробиці тієї роботи він багато не розповідав.
Відомо, що йому довелося реабілітувати багатьох бандерівців, до яких радянське правосуддя поставилося надто суворо. Наприклад – молодих юнаків та дівчат, які розносили так звані «грипси».
/Так називалися зроблені олівцем на цигарковому папері мініатюрні записки. Вони закочувалися, прошивалися ниткою і запечатувалися свічним парафіном, після чого їх потрібно було віднести до сховку/
В запас Каліберда пішов в липні 1969 року в званні полковника. Довго працював начальником Музею історії військ Прикарпатського ВО, викладачем початкової військової підготовки в СШ № 34 м.Львова, начальником відділу кадрів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника.
Як людина, що займала активну життєву позицію, Іван Опанасович постійно зустрічався зі школярами, розповідав їм про війну.
5 травня 2008 роки йому, як почесному працівникові Прокуратури України, присвоїли звання генерал-майора юстиції України. Тож, до радянських орденів і медалей додалися українські ордени Богдана Хмельницького 2-го і 3-го ступенів.
У 2010 році він став одним з двох Героїв Радянського Союзу, які мали честь представляти українську делегацію на параді до 65-річчя Перемоги над нацистською Німеччиною.
Відзначивши 75-річчя великої Перемоги та свій 100-річний (!) ювілей, Іван Опанасович Каліберда пішов у небуття до свого героїчного взводу понтонерів, до мільйонів інших полеглих воїнів-захисників…
«Я завжди говорив підростаючому поколінню: коли ви йдете біля Вічного вогню, не поспішайте пройти повз. Підійдіть до нього і вшануйте пам’ять загиблих солдат. Звичайно, з кожним роком героїв стає все менше, але подвиг, який вони здійснили, залишається безсмертним» Іван Каліберда
