Помер капітан інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?» Михайло Юрійович Смірнов
Світла пам’ять Михайлу. Ще у серпні ми не раз спілкувалися, домовлялися, як я передам йому свіжу книгу.
Коли в 2011 році я їхав через Москву до Казані на Кубок світу з шашок, Михайло зустрічав мене на Київському вокзалі. Дорогою розіграв. Ми проїжджали повз непоказної будівлі, показуючи на неї він промовив :
– Визначна пам’ятка Москви – Хамовнічеський суд. … тут судили Ходорковського
Писав він передмови і до моїх книжок 17 – 18 років видання.
Смірнову завжди можна було зателефонувати та почути від нього добре слово. Михайло брав участь в моїх проектах на Полтавську та Черкаську області, був присутній, коли виступав його друг Ян Бруштейн… просто не віриться … а вчора все валилося з рук… не міг зрозуміти причини.
«НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЯ!»
/останнє інтерв’ю зі Смірновим/
— Михайло, журналіст — це професія чи стиль життя?
— Журналіст — це, скоріше, стиль життя. Тому що, якщо це тільки професія, то з неї люди швидко йдуть.
Уточнення — існує два типи журналістів: «пишучі» і «не пишучі». Останні займаються адміністративною роботою : верстають, організовують, перевіряють і т. д. Так ось, «пишучі» — це основа професії. І дуже важка праця, пов’язана з термінами, які постійно «горять», з маленькими заробітками, ненормованим робочим днем, проблемами в сім’ї, відчуттям «ненадійності буття». Так що, займатися цим довго, тим більше – все життя, можна, тільки якщо ти дійсно цим живеш.
– «Заради кількох рядків у газеті»? – як в рядку відомої свого часу радянської пісні ...
— «Та ні, заради кількох рядків» не варто і метушитися — якщо вже працювати й не спати, то тільки задля отримання матеріалів для великих публікацій: нарисів, репортажів. А кілька рядків можна отримати і по телефону…
— І як Ви дійшли до всього цього? Чи багато професій перепробували до журналістики?
— Об’єктивно — тільки дві: професійний спортсмен-борець (в армії служив в спортивній роті) і … слюсар. А реальність така: в дитинстві подивився фільм «Журналіст», який мені дуже сподобався і запам`ятався. Так що, після служби в армії, коли мої друзі, які навчалися на підготовчому відділенні журфаку МГУ, запевнили, що вступити на факультет журналістики, начебто, не складно (в дійсності, це не так, але, все ж таки, вмовили), я залишив третій курс інституту сталі і сплавів — і подав документи на заочне відділення факультету журналістики. Поступив…… про що анітрохи не шкодую
— Боротьба не стояла на першому місці? Мабуть, зі спортом важко було розлучатися?
— Ні. Боротьба, як не дивно, на першому місці не стояла. Досить рано зрозумів, що кар’єра професійного спортсмена — не для мене. Хліб це важкий, невдячний і дуже ненадійний. Насправді це було хобі, яке допомогло в житті — зокрема, в армії. Та й, якщо об’єктивно, природних фізичних даних для входження до спортивної еліти у мене не було. Отже, розлучився з великим спортом спокійно — пріоритети та інтереси зі шкільних років радше перебували в інтелектуальній області.
— «Придут великолепные дублёры. Дай Бог им лучше нашего сыграть»?
— Не зовсім так. Ті, хто прийдуть, будуть об’єктивно краще. Але те, що робили ми, — робили тільки ми, які теж в свій час прийшли на зміну. Тут порівняння необ’єктивні: наприклад, людина, що винайшла колесо, була набагато талановитіша і цікавіша ніж творці атомної бомби. Як то кажуть: небо велике і під ним знайдеться місце всім майстрам.
— Перепрошую за гостре питання : чи доводилося, будучи журналістом, кривити душею?
— Ні. Свого часу для себе вирішив, що ніколи робити цього не буду. І поки вдається. До речі, «продажна журналістика», на мій погляд, це тільки образ. Тому що у журналіста нічого, крім імені, немає. Ось нещодавно помер Микола Кривомазов-блискучий журналіст, прекрасна людина. Але свого часу він, бажаючи зробити кар’єру (хлопчина з Красноярська, який пробився до «Комсомолки», хотів перейти до головної газети СРСР — «Правди»), на «прохання з ЦК КПРС» написав статтю «Рагу із синього птаха», — “наїхавши на «Машину часу». На концерті він не був і, відповідно, використовував матеріали, які йому дали. Згодом він зробив кар’єру, навіть, став відповідальним секретарем «Правди», видавав дуже цікаві журнали. Він дійсно був доброю людиною. Але та сама хвилинна слабкість заплямувала його професійне ім’я. Макаревич у своїй книжці Колю Кривомазова увічнив так, що не дай Боже такого увічнення … після того його майже ніхто не сприймав серйозно. Тож я ніколи не кривив душею. Бувало, йшов з видання, але того, що зветься «серпом по виразу обличчя», — не писав ніколи.
— Чи часто буває так, що терміни спотворюють якість матеріалу? Чи доводиться писати про те, що нецікаво автору, до чого не лежить душа?
— Романе, але ж це — професія. Якщо якість матеріалу низька, його не пропустять в редакції. А «не лежить душа» — це не розмова: моє діло – цікаво розповісти про щось. А “лежить” або не “лежить” — це справа другорядна. Якщо те, про що я пишу, не відповідає моїм базовим моральним цінностям, я так і напишу. Або відмовлюся на стадії отримання завдання. Факт залишається фактом — «продається» лише ставлення автора до нього…
— Коли можна вважати себе журналістом? Чи не тоді, коли відбулася перша публікація?
— Ні. Ти або вважаєш себе журналістом, або ні. А публікації — це все швидкоплинне…тільки музика вічна. Якщо те, що ти пишеш, читають, приймають в редакціях, то ти – журналіст. І ще — якщо платять гонорари, то ти – точно журналіст!
— Тобто писати, в першу чергу, заради грошей, а не заради душі?
— Зовсім ні. Для душі ти розповідаєш про щось нове і своє ставлення до цього нового— це є головна вимога до пишучої людини. Якщо ти дійсно хочеш цим займатися, то все інше – гонорари, повага читачів і професіоналів – прийде саме по собі. Коли цього бажання немає, то не варто цим і займатися. Тобто «якщо можеш не писати — не пиши».
— Мудро. Дякую. Скажи, будь ласка, чи існує у журналістиці дружба і чи не розбавлена вона конкуренцією серед колег по цеху?
— Звичайно існує. Втім, як і конкуренція. Але, якщо я пишу зараз переважно про алкогольні напої та автомобілі, то яку конкуренцію я можу скласти «фінансовим» або модним «електронним» журналістам? Аж ніяку! Крім того, навіть в «моїх» сферах інтересів велика кількість тем, на яких більше знаються мої колеги. І коли у мене виникають питання — я до них звертаюся. Так само, як і вони до мене. Так що, конкуренція в журналістському середовищі — це, скоріше, адміністративні амбіції або особиста неприязнь.
— Ти командний гравець? Або віддаєш перевагу тому, щоб робити все самостійно?
— Командний. І у мене виходить створювати команди для вирішення завдань — як творчих, так і виробничих. Адже, в принципі, тільки одну справу завжди необхідно робити самому — робити дітей (посміхається). Решту – легше в команді…
— Робити дітей — це теж, в ідеалі, команда з двох. Або я пропустив нові віяння періоду клонування вівці Доллі?
— Згоден, для двох. Але ж не трьох і більше…
— Так, сини полків вже не в моді. Боротьба навчила боротися, прораховувати варіанти, йти до досягнення своєї мети через «не можу»?
— Не зовсім. Боротьба вчить хіба що прийомам. А в усьому іншому вона розкриває твої особливості характеру. Чи є у тебе схильність прораховувати ходи і завзятість йти «через не можу»? Краще з’ясувати це заздалегідь на килимі, ніж потім в житті…
— Суперник на татамі — це суперник, колега або, що гріха таїти, в глибині душі – ворог, якого треба перемогти за будь-яку ціну?
— Це – “об’єкт”, який поза татамі може бути ким завгодно: другом, ворогом, частіше – просто знайомим. В боротьбі немає часу для рефлексії — задумався, значить програв.
— Але ж, думає борець до виходу на татамі ?! Як Карелін міг програти четверту Олімпіаду (перепрошую за дилетантський підхід)? Він що, себе вичерпав? Чув версію, що його засудили.
— До виходу на татамі намагаєшся ні про що не думати — інакше перегориш емоційно. А Карелін тоді міг виграти Олімпіаду, але цього не сталося, тому що, скоріш за все, він втратив внутрішню мету. Підсвідомо він не знайшов для себе відповіді на питання – навіщо її вигравати? Хоча щиро хотів.
— Бувало, що й мені не хотілося грати, але, оскільки було треба, то хоч і без задоволення, ремісницьки, але я грав і вигравав.
— Тобі не хотілося грати турнір або гру. А грати — хотілося… ГРАТИ — це взагалі займатися шашками. А грати турнір або гру — це вже зокрема. Може і не хотітися… І потім — грати з задоволенням — це тільки вигравати! Сам процес може і не доставляти задоволення. А ось результат…
— Чи важко представнику індивідуального виду спорту бути лідером, капітаном?
— Це або є, або немає. Властивість особистості, як колір очей. Замаскувати можна, а підробити не можна.
— Капітан не завжди є лідер?
— Завжди. Можливо, прихований, але завжди.
— Перша гра в елітарному клубі йшла в одні ворота?
— Команда була об’єктивно сильніше очікувань групи. Відповідно, і питання були «для новачків».
— Згоден, пам’ятаю ту гру. Тоді грала вся команда, показавши небувалу зіграність! Або це з боку так виглядало?
— Просто тоді ще не дійшло до особистих амбіцій гравців, які потім доводилося долати.
— Хороший капітан в «Що? Де? Коли?» — це завжди хороший гравець?
— Загалом-то — так. Але повна відповідь займе сторінок двадцять.
— Хто з, по-справжньому, хороших капітанів запам’ятався?
— Андрій Каморін. Вітя Сіднєв.
— Блінов — хороший капітан?
— А я навіть і не знаю. Чи може ще не сформулював … за стільки років. Для цього складу команди — хороший! А взагалі — не знаю.
— Про Козлова не питаю. А от щодо капітана команди, де грали Бурда і Вассерман, — мені цікаво.
— По-моєму, там командував Віктор Морозівський? Забув уже.
— Можливо, Мороховський?
— Да, саме так.
— Колись тренер цієї команди (Віктор Байрак) читав нам лекцію, розповідав, як в команді розподіляються функції. Це було в Одесі.
— Взагалі, функції гравців в команді — це спроба вирішити задачу квадратури кола. На мій погляд, таке розподілити неможливо – хіба що, тільки підбором особистостей.
— Спроба практику підігнати під теоретичні постулати?
— Точно. До речі, вигідна справа.
— “Що Де Коли” велике місце у Вашому житті займає?
— Не дуже. Це гра, хобі, цікаве коло спілкування.
— Не як у Друзя. Чи дала ця гра вірного друга, скажімо?
— Друзі — це така рідкість, що трапляється рідше, ніж щасливий шлюб, який дається, як відомо, з Небес… Гра дала багато хороших знайомих і приятелів. А це інколи важливіше…
— Згоден. Ще таке питання: звідки любов до баранини?
— Напевно, від монголо-татарських предків. За сімейними переказами, в роду були баскаки. А по іншій гілці — козаки. А в козаках і іудеї були свого часу…
— Яке ваше життєве кредо?
— «Не дочекаєтеся!»
— Наша людина!
— А то …… Інакше залишається тільки сісти — і померти…
—Відношення до жінки — чи може вона бути другом?
— Справжня жінка, як мінімум – друг. А ще – Людина! І іноді, навіть більше, ніж чоловік.
— Гадаю, у житті кожного чоловіка хоч раз зустрічається та сама справжня жінка!
— Головне (посміхається), щоб дружина про це не дізналася…
— Ну, добре, а дружина може бути справжньою?
— Може. Тільки якщо ти сам зайнятий Великою Справою, а не лише «щоб всього в родині було багато».
— Логічно. Що ж, спасибі, Михайло, і удачі в усьому! А ще – велика подяка за ваші безцінні поради.
В деяких питаннях з Михайлом Юрійовичем можна було не погоджуватися, але різні думки ніколи не заважали нашому щирому спілкуванню і взаємній повазі. Інтерв’ю в чомусь схоже з пінг-понгом. Різниця в тому, що тут немає суперників; відповідно, немає мети виграти. М’ячик – питання перекидається на сторону опонента тільки для того, щоб йому було зручно його повернути.
Спасибі, друже Михайло, за те, що ти був!
Інтерв’ю брав Роман Котляр