Черкаська обласна організація ветеранів понесла непоправну втрату – 24 березня перестало битися серце активного учасника ветеранського руху Шевченкового краю, ветерана Великої Вітчизняної війни Віри Федотової. Вона пройшла всю війну спочатку радисткою, а потім – зв’язковою штабу 936-го полку 254-ї стрілецької дивізії, від Старої Русси – місця формування дивізії – до Берліна і Праги. На 254-у стрілецьку лягла основна тяжкість боїв під час звільнення Черкас. У них брала участь і Віра Михайлівна. На Черкащині вона залишалась єдиним ветераном цієї дивізії. У її складі Віра Федотова зі своїми однополчанами звільняла землю Тараса Шевченка від німецьких окупантів, 70-річчя від цієї славної дати Черкащина святкувала 17 березня.
Віра Федотова (в дівоцтві –Петрова) народилась на Саратівщині. Коли почалась Велика Вітчизняна війна, їй виповнилось 19 років. По Сталінському призову пішла до армії. Після закінчення школи зв’язківців розпочала службу в 100-му батальйоні повітряно-спостережного оповіщення і зв’язку, у його складі і потрапила на фронт. Спочатку знаходились у прифронтовій смузі, але невдовзі сюди перемістилась лінія фронту. Так для дівчини почалися фронтові будні, наповнені свистінням свинцю і ризиком загинути.
– Рвуться міни, свистять кулі, а ти тремтячою рукою передаєш позивні: «Троянда! Троянда! Я – букет!..» Зв’язок зі ставкою Верховного Головнокомандуючого ми повинні були підтримувати, не дивлячись ні на що. Часто доводилось ходити за лінію фронту з розвідниками. Передавати отримані розвіддані потрібно було дуже швидко і відразу якнайдалі відходити від місця передачі. Зазвичай – з боєм, тому що німці пеленгували координати рації. Скільки раз була на волосок від загибелі, але обійшлося.
Якось я чергувала в штабі нашого полку, як у бліндаж, у якому розміщався штаб, потрапила бомба. Мене вибуховою хвилею викинуло наверх, було поранено і я була контужена, але залишилась живою, а всі, хто знаходився у штабі, загинули, – ділилась спогадами з молоддю фронтовичка. В подальшому доля її ще не раз вберегла від вірної смерті.
– Дійшли до Дніпра, до Черкас. Тут було отримано наказ форсувати ріку в районі села Хрещатик. Першою почала переправу штрафна рота. Але бійцям не вдалось не те що захопити плацдарм, а навіть переправитись на лівий берег. З роти в живих залишилось лише три бійці. Другий раз форсували Дніпро в районі Свидівка. Переправлятись почали вночі, без артпідготовки. Але противник виявив переправу і відкрив шквальний вогонь з усіх видів зброї. З величезними втратами бійцям вдалось добратися до берега. В пліт, на якому я знаходилась, потрапив снаряд і той розлетівся в друзки, але дивом залишалася живою. Вибралася на берег, надворі – холоднеча, це ж уже пізня осінь, мало не початок зими. Якийсь літній солдат-водій пустив погрітися у кабіну вантажівки. Обігрілася – і знову через Дніпро, – згадувала Віра Михайлівна.
Невдовзі почулося виття снаряду, який потрапив у пліт, на якому знаходилась зв’язкова. Та її знову тільки відкинуло в сторону і дівчина, вдруге за одну ніч побувавши на волосину від смерті, залишилась живою.
– Наша дивізія штурмувала Черкаси зі сторони Соснівки. Тільки четвертий штурм виявився вдалим і ми вийшли біля цегляних заводів. Фашисти перетворили в фортецю кожен будинок, кожну вулицю, все замінували. Всі будинки в місті були зруйновані. Не було де напитися води – фашисти всі криниці забили трупами наших солдат, мирних жителів, стариків і дітей. Гітлерівці не жаліли нікого. Скрізь – шибениці, спотворені трупи радянських патріотів.
Серед цікавих випадків, яким була свідком за чотири довгих роки війни, найбільше запам’ятався випадок, що відбувся з начальником штабу її рідного полка перед Корсунь-Шевченківською операцією.
– Уже після звільнення Городища ввійшли в с. Квітки. А начальник штабу нашого полка, майор Дмитро Прутченко, був звідси родом. Зайшов до рідної хати. Там стоїть його мати, щось готує коло печі. На підлозі покотом лежать поранені. – Тут ми розмістимо штаб, – каже майор. Мати не впізнала рідного сина, стала йому заперечувати: – Який штаб, не бачиш – тут поранені! – Мамо, це ж я, твій син! Від хвилювання літня жінка втратила свідомість.
Віра Михайлівна зізнавалась, що під час війни про кохання не було коли думати, а всю тяжкість служби бійцям-дівчатам доводилось виносити нарівні з чоловіками.
– Втома була страшенною, а якщо у когось з дівчат і виникало почуття до якогось з бійців, то часто цього солдата вбивали уже буквально в наступному бою. На війні як на війні. Єдиною пільгою жінки під час війни було те, що ми не ходили з чоловіками в атаку.
Дівчатам щомісячно видавали по 8 карбованців 50 копійок на кишенькові витрати. Тоді вже можна було купити цукерок, на якійсь зі станцій збігати у перукарню і зробити зачіску.
Майбутнього чоловіка, кавалера ордена Слави Миколу Федотова, фронтовичка зустріла на Львівщині. Микола Васильович був не тільки однополчанином – він виявився земляком дівчини і теж брав участь у боях за звільнення Черкас. Тому коли після демобілізації в 1953 році постало питання, де оселитися жити, подружжя не вагаючись обрало затишне місто-сад на березі Дніпра, за яке в далекому 1943 році пролилась і їх кров.
Фронтові світлини зроблено ветераном 254-і СД Володимиром Устименко:
