Вчора Солодашці виповнилося два з половиною рочки – і маму з татом із цим ніхто не привітав. Самі собі купили по каві та горішку, посмажили лосося на новій сковорідці-гриль, заїли салатом і запили вином…
Тому, ось вам допис із вихваляннями. А ви за те насипте мені в коментарі вітань. Бо, знаєте, в сучасному материнстві кожне добре слово на обліку.
Отож, вчора ввечері, мабуть на честь свята (!), няня повернула Даринку з прогулянки зі словами:
– Або вам доведеться шукати нову няню… або мені доведеться вчити англійську!
А було воно так…
У нас на районі є натхненна мама-філологиня, яка сьогодні говорить із дітьми українською, а завтра англійською, сьогодні українською, завтра англійською і т. д.
Ото вони ходять по пісочницях і каварнях, “хелп мі” тут, “доунт ду іт” там – і… дратують менш завзятих матерів. Трошки. Зовсім трошки. Але дратують. Навіть нас.
Кажу “навіть нас”, бо в нашій сім’ї англійською володіють і на рівні дисертацій, і трошки нижче. Тому, як батьки, ми розслабилися вкрай. “Треба буде, вивчить” – ось і вся наша мовна педагогіка.
Щоправда пісеньки англійською ми Даринці вже ставили, це да. Але все інше – на повному нулі. Он я цьогоріч вперше в житті вивчила повний текст Jingle Bells, бо донька вимагала. А коханий навіть не ворухнувся, бо вже давно знав напам’ять і Itsy Bitsy Spider (який мені тепер на тому світі буде аговкатися…), і Twinkle, Twinkle, Little Star, і Smoke on the Water.
Проте повернімося у вчорашній вечір. До вчорашнього вечора мала вважала, що ніхто в цій реальності не розмовляє мовою Пеппі та Джорджа. А потім почула в пісочниці цю маму-філологиню та її дитинча 3+…
Боже, боже, що то було!.. Наша донька вперше зустріла однодумців. Одномовців ! Людей, здатних по-справжньому її зрозуміти! Поговорити з нею мовою Шекспіра і Дікенса /закреслено/ Джей Джея та його родини!
Здатних розділити з нею світ творчості, гри і відкриттів не на екрані, а в реальному часі!..
Дашка наскочила на нових знайомців і взялася їм співати англійською. Десятки більш чи менш зрозумілих пісень. Цифри. Англійську абетку. Ігрові діалоги. Сумні історії про павуків та нездорову їжу. Веселі історії про скідамарін, любов і хороводи…
Коротше, знайомці зникли за обрієм, а дитина співала до самого дому. І до самого сну теж співала. І нашу няню заспівала так, що сьогодні та вже просила посилання на всі ці пісні, аби осягнути, чого дівча від неї хоче.
Оце я розумію, натхнення! Оце я розумію, мотиваційний спікер!
Хоча більше сінгер, але не будемо присіпуватися. Просто так і запишемо про Дашу : вже з віку 2,6 уміла мотивувати дорослих до вивчення іноземних мов.
Насправді я зачаровано спостерігаю, як спочатку Дашуня опанувала українську, а потім в якусь мить стався прорив у англійській. Розвиток мовлення за тими ж принципами: спочатку якісь найпростіші слова, потім підспівувала «Вась, вась, вась йо хендз», а вже на цьому тижні стала бомбити цілими рядками з пісень…
Коли дитина набирає обертів у рідній мові – це одна історія. Але коли тут же, з невеличким інтервалом, вона хапає англійську просто з повітря… це – майже магія ! Ще й якщо ми, як батьки, не докладаємо систематичних зусиль до цього… Таки ж, дійсно, магія !
Принаймні я ніколи раніше такого не бачила.
З інших новин: станом на два з половиною роки Даринка проявляє себе як дуже хазяйська дитина. «Дякую за продукти! Ми ще приїдемо», каже вона бабусі на прощання. А вдома вона залазить в нижні відділи гардероба і примовляє:
– Я пішла в підвал до хрещеної… по огірочки!
Це ще одне секретне знання про нашу доньку: вона надзвичайно любить квашнину. З квашеним огірком вона може змолоти ВСЕ. Далі в рейтингу йде квашена капуста. Її з невеличким відривом наздоганяють помідори. Теж квашені. Томатний сік без спецій і солі – пий сама.
Звісно, як зла мамка я даю дитині лише мікроскопічні шматочки тих ласощів. Бо маленька, солоненьке, бережемо нирки. Саме тому одного ранку Дашунька прибігла до нас в кімнату натхненна, очі горять, руки трясуться, а в руці – квашений огірок. Цілий. І кричить:
– Мамо, мамо! Я знайшла на столі огірочок! І поцупила! Я зараз з’їм його ВЕСЬ!
Е ні, я не вирвала той огірок у неї з рук. Хоч серце смикнулося, та й рука теж смикнулася… Але, якщо вже вполювала, то нехай топче…
А ще я маю сказати: нарешті стало таки легше.
Розумна, чуйна, натхненна дитина-говорун, здатна до перемовин і самозайнятості протягом 5-10 хвилин (і яка відростила вже майже всі зуби) – це вже зовсім інша історія материнства, ніж була до того.
Колись мати казала, що якби їй зразу видавали дітей, підрощених до двох з половиною років, то вона б рожала і рожала. Тепер я розумію, чому.
І мені так нескінченно прикро, що ось, я відзначаю два з половиною роки материнства, а моєї мами немає. Мені так хочеться спитати її: “Чи я теж така була? Така солодашка? Ви теж мене хотіли обіймати, пригортати і з ручок не спускати?!” І я навіть знаю, що би мама відповіла.
Вона б сказала: “А ти пам‘ятаєш, як тебе батько на руках носив до самої школи? Вже й не абияке маля… Ти тоді в п‘ятому(!) класі вчилася, і було багато снігу… То батько тебе на руках до школи ніс. Чотири кілометри!”
Але насправді я хотіла сказати про любов. Вона – не минає. Лише росте. Постійно розтягує наші душевні резервуари – і прибуває, прибуває, прибуває… Розтікається довкола. Плюскає. Фонтанує. Затоплює усі усюди…
І це найголовніше, що я знаю про материнство станом на два з половиною роки.
Далі буде
Facebook, ім’я змінено
