Росіянин Леонід Федоров під час визволення України зустрів своє кохання і залишився жити на цій багатостраждальній але такий рідний землі
– Дівчина перед одруженням поставила мені умову, що коли підростуть наші діти, ми переїдемо жити на її Батьківщину . Так я і став українцем, – говорить 92-річний ветеран. Він народився 10 жовтня 1922 р. під Ленінградом в багатодітній робітничій сім’ї.
– Нас у родині було п’ятеро дітей. Закінчив семирічку, вступив до промислово-музичного технікуму. У 1939 р. на третьому курсі групу учнів технікуму направили в Ленінградське військово-інженерне училище.
А я був комсомолець. У квітні 1941 року після закінчення училища був направлений в Прибалтійський військовий округ, в 28-ту танкову дивізію, якою командував наш земляк, а згодом прославлений полководець Черняховський.
– Коли я прибув в полк, командир майор Гречко каже: «В саперної роті немає жодного офіцера, лейтенант Федоров, приймайте командування». Так став командиром саперної роти 56-го танкового полку.
«СПІШЕНІ ТАНКІСТИ»
– Десь 18 або 19 червня 1941 р. нас підняли по бойовій тривозі і ми отримали наказ потайки рухатися до литовсько-польського кордону і до 22 червня були зосереджені в 20-ти кілометрах північніше Шауляя. 22 червня я пам’ятаю дуже добре. Рано вранці в 4-20 по дивізії було завдано лютого удару авіацією і артилерією. Частини дивізії підійти до кордону не встигли і знаходилися на марші. Там вранці, під час артобстрілу і авіаналіту, я побачив перших убитих і поранених.
Ми відразу зрозуміли, що це війна. Полк отримав наказ відходити на Ригу, а я зі своєю ротою мінував дороги. В Ризі я отримав наказ замінувати міст через Даугаву. Тільки приступили до мінування, як з того боку річки по нас вдарив кулемет. Три солдати з моєї роти були вбиті. Місце, де знаходився кулемет, тут же накрили наші снаряди. Проліт було заміновано, але міст ми так і не підірвали – наші війська відходили не організовано, ніхто не знав, коли закінчиться відхід.
В дивізії були легкі танки Т-26 і БТ – маневрені, але зі слабкою бронею, і що набагато гірше, оснащені бензиновими двигунами. Я бачив, як їх підбивали – вони спалахували, неначе смолоскипи, і екіпажі в більшості випадків згорали. Так ми з боями, місцями переходячи в контратаки, відступали через Псков на Великий Новгород. А 14 серпня зайняли оборону на західній околиці Новгорода, як піхотна дивізія – на той час з понад трьох сотень танків у всій дивізії залишилося всього сім, решта згоріли в боях, – згадує фронтовик.
Так танкісти, яких до того часу в дивізії залишилося всього близько 1500 бійців, стали «пішими».
В боях за Новгород молодий командир вперше зі своєю ротою брав участь в атаці, а потім обороняв Новгородський Кремль, прикриваючи відхід наших військ за Волхов. Тоді лише з 14 до 17-серпня 1941 року в тяжких оборонних боях дивізія втратила до двох третин особового складу.
– Німці вперто насідали, кидаючи в бій свіжі сили. Місто горіло, але фашистів ми там теж добряче пошарпали. Одного разу знищили цілу ворожу колону. Потім отримали наказ відійти на інший бік річки Волхов. Там ми опинились в оточенні. Командир дивізії полковник Черняховський прийняв рішення зупинити противника і вийти з оточення.
Ми почали прориватися. Багато наших солдат загинуло в тій атаці, а я був важко поранений. Як зараз пам’ятаю: коли ми йшли в атаку, Черняховський стояв на повний зріст під вогнем праворуч нас на висотці– так він підтримував атакуючих. Коли я буваю в Умані, стою біля його пам’ятника і плачу.
Тоді атака була зірвана і дивізія почала відходити. Леонід Федоров був сильно поранений в ногу і не міг ходити.
– Дивізія пішла далі в прорив, а я залишився на полі бою. Черняховський віддав наказ залишити поранених в церкві під прапором Червоного Хреста, але старшина роти заявив, що мене бійці не залишать і понесуть командира на руках. Мене поклали на саморобні носилки і понесли. Коли ми підійшли до річки, нас помітили німці і відкрили вогонь.
Товариші були змушено залишити мене в кущах. Німці мене не помітили, і я вирішив плисти на той бік річки. Мені це вдалося. Коли плив, зняв з себе весь одяг, залишивши собі тільки револьвер. І тут зустрів двох солдат з нашого полку. Я спочатку подумав, що німці, подивився в барабан револьвера, а там тільки три патрони. Ну, думаю, якраз два патрони ворогам і один – собі. Але ні, придивився – а то ж наші!
Це були чи то таджики, чи то узбеки, вони підняли мене й понесли. У місцевого лісника розжилися картоплею, перекусили і так підійшли до траси. Це була хороша шосейна дорога, і там вже господарювали німці. Заночували в лісі, а вранці чую, по лісовій дорозі їде машина. Послав одного з солдатів на розвідку, і він доповів, що це заблукав бронеавтомобіль з нашого полку. В ньому ми знайшли карту місцевості.
Я прийняв рішення дочекатися вечора і на великій швидкості перетнути великий населений пункт, зайнятий противником, за яким вже були свої. Ми так і зробили і не прогадали – німці нічого не зрозуміли і тільки вже в кінці селища по нас відкрили вогонь. Так ми вийшли з оточення. А далі – лікування в Іванові, в Горькому …
Після лікування мене три місяці перевіряли «особисти», а коли всі обставини мого знаходження в оточенні були з’ясовані, я отримав призначення в 11-ю штурмову інженерно-саперну бригаду.
ДОЛЯ
– До весни 1943 р. намітився корінний перелом у Великій Вітчизняній війні. Червона Армія почала наступати, і командування приступило до формування штурмових інженерно-саперних бригад Резерву Верховного Головнокомандування. Бійці спеціальних інженерно-саперних частин і підрозділів були підготовлені для прориву сильно укріплених оборонних позицій, укріплених районів противника. Ці унікальні спецчастини називали «Інженерним спецназом» або «Спецназом Сталіна».
Його бійці постійно знаходились на вістрі радянського наступу, першими вриваючись в ворожі укріплення і буквально проламуючи ворожу оборону для інших бійців. Досить сказати, що вже до кінця 1943 р. вони втратили близько 50 відсотків свого первісного складу.
– Це вже було літо 1943 року. Я спочатку потрапив у розвідувальний відділ, а через два місяці пішов до командира бригади: «Товариш командир, я не штабіст, штабної роботи не знаю». Направили заступником командира 55-го штурмового інженерно-саперного батальйону. Влітку 1943 р. розпочався наш контрнаступ на Курській дузі і звільнення України.
Було багато боїв, розповідати про це можна довго. Брав участь у визволенні Харкова. Тоді ми двічі наступали і двічі відступали. В ході боїв за Україну виконували звичайну роботу – мінування, розмінування, штурм ворожих укріплень, підготовка до подальшого наступу… Особливо запам’яталося форсування Дніпра в жовтні 1943 року.
Я тоді був командиром 55-го штурмового інженерно-саперного батальйону. Комбата ранило, і мене, безвусого лейтенанта, призначили на його місце. Тоді виповнилося лише 21 рік, тож досвіду ніякого! Всьому доводилося вчитися на ходу.
Командир 333-ї стрілецької дивізії, з якою ми взаємодіяли, сказав мені під секретом, що дивізія готується до форсування Дніпра. Комдив поставив завдання, дав посилення – 45-мм гармати.
Вночі на південь від Дніпропетровська ми почали переправу. Бійців батальйону, а це три сотні осіб, завантажили в баржу, а самі з замполітом залізли до катеру. На середині ріки нас засвітило ракетою, ми були помічені противником і потрапили під сильний кулеметний вогонь. Дніпро в цих місцях широкий, швидко не перепливеш.
Довелося продовжувати переправу під кулями. Баржу розвернули до берега, батальйон висипав на сушу і ми відразу вступили в бій. Потім ми потрапили під мінометний вогонь, я командував обороною і був поранений. Спочатку нічого не зрозумів, а потім побачив багато крові, і рука висить батогом.
Незважаючи на поранення, Леонід Михайлович не покинув свого поста, продовжуючи виконання своїх обов’язків. А на третій день почалося запалення.
– Мій заступник прийняв командування батальйоном, а я потрапив у госпіталь, який знаходився в Куп’янську на Харківщині. Там вже було багато бійців з нашого батальйону. У мене почалося зараження крові, лікарі хотіли навіть ампутувати руку, але я, слава богові, не дозволив. Вилікувався..
В госпіталі за мною доглядала медсестра з України. Гарна і лагідна дівчина з красивими чорними косами. Коли ми познайомилися, моїй Євгенії Олексіївні було 17 років. Потім довго листувалися, а вже після Перемоги зіграли весілля! Пліч-о-пліч пройшли по життю 57 років…
Після закінчення лікування Леонід Федоров отримав вердикт «Для служби в армії придатний обмежено» і призначення на Карельський фронт. У 1944 році отримав можливість з’їздити провідати матір, аж під самий Ленінград.
– Виявляється, в 1941 році, коли під Новгородом я був вперше поранений, моя мати отримала повідомлення, що я зник без вісті. Листи, що я їй надсилав, до адресата не доходили. Тільки уявіть, ось підходжу я до будинку – бачу, мати щось шиє біля вікна… Зайшов, дуже хвилюючись, кажу: «А чи не можна у вас переночувати?».
Мати мене спочатку не впізнала, а потім завмерла і так на мене здивовано втупилася … як на примару. Що тут казати, вважайте, сина з того світу зустріла…
Автор – Геннадій Сноз
(Переклад та редактура – В. Журенков)
