Я забула про любу весну
І щасливим дивуюся людям.
Віднедавна нема в мене сну
І спокою ще довго не буде.
Рідне місто, в котрім я живу,
Не назвуть більш ніколи вкраїнським.
Потолочено свіжу траву
Грубим чоботом, сірим, чужинським.
І під сонцем, де предки мої
Вкарбувались в аннали навічно,
На невільній сьогодні землі
Ходять вільно якісь “чоловічки”.
Я не знаю, чи сплю, чи живу,
А думки вже затерла до дір…
Тільки знаю, що землю й весну
Від недавніх украдено пір.
Лариса Журенкова 🪶
