Російська жінка ридала в транспорті і проклинала Україну.
ЇЇ син загинув в Україні. Жінка ридала і розсипалася в прокльонах.
Хтось зняв це на відео і виклав в мережі …
Відео викликало в мене безмежний подив! От як це? Це ж як треба накопичити тупості в мізках, щоб проклинати не свою країну, яка забрала в тебе сина і послала окупувати чужу країну. Не тих, в Кремлі, хто вирішив почати цю війну.
А саме Україну!
Також дивилася відео з опитуванням росіян, що вони думають про війну росії в Україні.
Там все те ж саме: звичайно, це Україна у всьому винна, тож треба її знищити, задавити, повернути в лоно, вбити всіх укропів і тому подібне
Така всенародна тупість не перестає дивувати, такий всеосяжний масовий порив до тупості досі дратує й досі бентежить…
От як це?
Давайте я вам розкажу, як це…
… діло було у моїй молодості.
Працювала я тоді у заводському КБ. Наш відділ був чи не найпрогресивнішим у КБ, та й на всьому заводі.
Прийшла група щойновипущеного студентства, буйство юності вирувало над двоповерховим будиночком, де базувався наш відділ.
Курилка вибухала жартами, на нічні зміни стояла черга, на вихідних збирались і спільно відпочивали, потім колись це назовуть тімбілдінгом, а тоді всим просто було хороше разом.
Буяла перебудова!
Масовано виходили в журналах книги, ті, що донедавна лежали в столах, у найзабороненіших шухлядах.
На суспільство валились Плахи і Білі шати, Діти Арбату та всі можливі редакції Майстра і Маргарити.
Випуски книг ходили по руках, на них стояла черга.
– Так он він який був, Радянський Союз… – гидливо кривились вчорашні комсомольці.
У відділі навіть працював свій бандерівець і відтепер майже відкрито він розповідав про все, що знав.
Уважно слухали, коли переходили до танків у Празі, ахали, потім робили вигляд, що давно про все знали. Знали, тримали в таємниці, обурювались на кухнях.
Ще не було проголошено Незалежності України, але підгрунтя під схвальну зустріч самої ідеї готувалось і розквітало пишним цвітом в допитливих мізках тодішньої найпрогресивнішої молоді, ідеї незалежності від імперії виносились на прапор, та і саму імперію з її злочинними планами проклинав народ…
… аж тут хтось згадав про Афганістан!
Здавалося б, все зрозуміло: СРСР був там окупантом і саме це я й сказала, ствердно та з пафосом! Тільки навіщо я це зробила?
Вибухнуло одразу після моїй слів.
– Вони вбивали наших мальчіков!
– Вони ж там всі звірі, навіть діти й жінки!
– А ти знаєш, як катували наших полонених?
– Та будь вони прокляті, скільки наших хлопців загинуло!
– Їх треба було вбивати, всіх до одного!
цей крик лунав на весь “найпрогресивніший” відділ нашого “прогресивного” КБ.
Одразу злетіли і десь поділися білі шати і десь загубились діти арбату, а танки в Празі відійшли на задній план і почали здаватися не такими вже й злочинними…
Милі знайомі обличчя, здавалося б, передової молоді скаженіли, перекривлені гримасами люті. Мої чудові колеги оточили мій стіл, той самий, навколо якого вони нещодавно гуртувалися, записуючись в чергу на “Один день Івана Денисовича” і намагалися якомога боляче вжалити за моє слово.
Це було дуже схоже на масовий психоз, напевно, це і було психозом. І навіть наш кишеньковий бандерівець кричав і волав про “вбити всіх афганців”.
– Але ж це ми прийшли на їхню землю – доводила я.
– Афганці вимушені були захищатися від окупантів – пояснювала я.
– Саме наші “мальчіки” розстрілювали їхні селища і катували полонених – наполягала я.
То було марно.
Сучасні ліберальні люди бризкали слиною та дружно здіймали кулаки:
– Треба знищити їх всіх! – агресивне бажання вбивства заволоділо до цього мирним і дружнім колективом, колективом одного окремо взятого конструкторського бюро часів епохи перебудови…
От і все.
Після того випадку я зрозуміла, що мало читати хороші книги, мало переглядати епоху людожерства і ставити їй нові оцінки, так красиво винесені на обкладинки журналів епохи перебудови, мало піднімати на прапорі гасла відходу від імперських традицій…
Нічого з цього не спрацює, аж доки не вичавиш людожера з самого себе!
Людожера, вбитого тобі в душу цвяхами октябрятства-піонерства, закріпленого шурупами комсомолії, залитого клеєм байдужості до всього, що відбувається в твоїй країні…
Начхати всім на все, адже все – фігня! Аби тільки вижити самому, аби хоч трохи назбирати, щоб купити отой ковьор і оту чеську стінку…
Ніщо не розчинить той клейстер, доки в тобі сидить людожер!
Вже давно не бачилася з тими своїми колегами. Вірю, що зміни у суспільстві не пройшли для них марно і людожерство з душ нарешті було вичавлене.
Але ту давню спірку, коли з моїх начитаних товаришів миттєво злетіли всі “білі шати дітей арбату”, і виявилося, що це лише зовнішній лоск. я пам’ятатиму завжди,
А душі…
Душі виховуються тільки часом і зміною поколінь.
… ридала вчора в рашистському тролейбусі тітка-людожерка, оплакувала смерть свого сина-людожера, поруч Їхали пасажири-людожери, хтось із них змахував з щок людожерські сльози, хтось знімав істерику людожерів
і всі вони проклинали Україну…
Людожери завжди проклинають тих, хто не дає себе зжерти!
Р. S. Нехай собі ридає тітка-людожерка. Що нам до тих сліз? Ми захищаємо свою країну. І ми її захистимо.
Ми викинемо людожерів за кордони нашої країни.
Але, що буде потім?
А потім лишиться країна людожерів, утоплених у морі власних сліз. І свої сльози вони теж будуть довго пам’ятати. І знову будуть проклинати Україну.
І.
Готувати.
Новий.
Наступ.
Загроза нового вибуху людожерства знову буде висіти над світом.
Бо людожерство в їх диких душах не зникне, доки хтось не візьметься за виховування тупої
людожерської зграї!
Автор Diana Makarova – facebook (FB зніс статтю зі штампом “ненависть”))