A black woman in traditional Mauritanian attire walks with a backpack and stick across the Sahara
Мавританія
Ще недавно я не знала, де вона на карті. А тепер — це місце, де я втілила свою стару, до абсурду дитячу мрію: їхати на даху вантажного потяга крізь пустелю. Сама. Під зорями. Як у тій чорно-білій фотографії з телевізора, що застрягла в голові на все життя.
Коли я була дитиною — у мене не було моря, нових речей чи подорожей. Були грядки тюльпанів на продаж і речі від старшої сестри. Але були і мрії. І ось — вже друга дитина на підході, а я вирішую: час втілити одну з них, поки її не прикрили разом із розвитком туризму.
Один квиток до Мавританії — і прощання, як востаннє
Без французької, без арабської, без чоловіка (хтось же має залишитися з дітьми). Бабусі — не варіант. І я просто купую квиток. Реально прощаюсь з усіма, як в останній раз 😅 Чоловік, щоправда, підтримав: мовляв, ти впораєшся.
І далі — все як у тумані. Приліт уночі, Couchsurfing, гід прислав друга, який не лише забрав мене з аеропорту, а ще й заплатив за готель, відмовившись брати мої гроші. Далі — ночівля в квартирі цього ж гіда (в першу ніч вона була зайнята… водієм, який влетів у ослів 😳).
Чай з незнайомцем, матраци на вулиці й верблюди в пустелі
О 6 ранку — автобус на шість годин у глиб країни, до оазису Терджит. Там на дорозі стоїть чоловік і каже: бонжур, мадам. Я у відповідь теж щось французьке намагаюся бурмотіти. Почула слово “чай” — і пішла пити чай до абсолютно незнайомого чувака 😄
Далі — ще веселіше: верблюди, кочівники, ночівля під відкритим небом, сон у кузові джипа, матраци на вулиці, бо в хатах спати — як у духовці. Ну і головний атракціон — 19 годин на даху потяга з рудою через Сахару…
Цей поїзд не чекає. Або застрибнеш, або лишишся
Ніякого розкладу. Приїжджаєш і чекаєш — може годину, а може сім. Мені пощастило — чекала лише годину. Поїзд під’їжджав десь здалеку. І тут я зрозуміла, що він не зупиняється. Треба застрибувати просто в русі.
Я бігла поруч із потягом, з рюкзаком і пакетом їжі, з жахом в очах. Сходи — між вагонами. Єдина спроба. Не встигнеш — тебе просто переїде наступний вагон. Встигла. Залізла. Видихнула. Ще кілька хвилин — і ось тоді почали трястися руки…
Їхати по руді — як мчати поверх метеорита в нічному небі
Пилюка з породи летить в обличчя, її заливають водою, щоб хоч трохи втрамбувати. Я вирила собі ямку в руді, закуталась і спала в ній, бо вночі дуже холодно. Ховалася з головою усередину сміттєвого пакету, щоб поїсти банан і не хрумтіти залізною крихтою 😅
Зате я зустріла такий захід і такий світанок, що ніби побувала між двома Всесвітами! Якщо б я могла — я б одразу поїхала назад тим же потягом. А ще — влаштувала б дівич-вечір на даху цього поїзда. І колись таки обов’язково поїду — вже з чоловіком.
А ви б зважилися на таку пригоду? 😏
Чи є у вас давня, абсурдна мрія, яку варто втілити саме зараз?
