Весела вигадниця Алісонька
Жила–була п’ятирічна Алісонька – баловніка ще та! Любила вона жартами пересипати своє мовлення, наче вервиці перебирати чи кубиком Рубіка гратися. А ще – наслідувати мову звірів та пташок. «Бе-е-е-е!» – гасала вона квартирою.
-
Хто там бекає, Алісонько? – запитує бабуся.
– Ведмедик, – відповідає мала.
-
А може, малий баранчик?
-
Та ні, ведмедик! – наполягає на своєму дівчисько.
-
Ну, ведмедик – так ведмедик, – зітхає бабуся. «Переросте», – думає про себе.
Дивна пригода дорогою до садочка
Одного разу з Алісою трапилася пригода: ідучи з мамою до садочка, побачила вона диво-дивнеє: якийсь зайчисько високо на дереві мостив собі гніздечко. Лапками перебирав гілочки й плів собі, ніби корзинку, тепленький будиночок.
«Не може бути!» – вигукнула мала й нумо протирати оченята: фокус наводити. Але нічого не змінилося: сірий вухань продовжував пихкати-трудитися.
«Як він туди забрався?» – міркувала Аліса, озираючись на чудасію.
Мама залишилася позаду, а ніжки понесли Алісоньку далі.
Звірі, які поводяться навпаки
У невеличкому сквері дівчинка побачила сумну лисичку, яка сиділа біля дерева й лускала… горішки. Наче білка.
«Хрум-хрум, – почула Аліса. – Ох, краще б я їла курочку чи півника. А то зовсім замучило мене це вегетаріанське харчування», – бідкалася руда.
Лисиця махнула яскравим хвостом з білим кінчиком і майнула на соснову гілку. Потім на іншу. Та й зникла між гіллям дерев.
Дівчинка аж сіла на травичку з несподіванки.
-
Та що ж це таке зі звірятами коїться? – стурбувалася Алісонька.
Тим часом під деревами повагом ходила мала білка й полювала на мишей.
-
Ану, тихо, малявки-шмакодявки! А то я вас зараз піймаю та з’їм! – погрозливо шкірила гризунка біленькі зубки.
Але малі шибеники-мишенята лише підсміювалися з такої незвичної ситуації: що вона там їм може зробити! Білки ж на мишей не полюють.
Гризунка ледь не плакала з горя.
Вовки, що їдять траву
Алісонька попростувала далі. Стежка привела її до лужка.
На лузі паслися… два вовки. Із кислими мордами вони хрумали соковиту траву, та ремигали, як корови.
-
Ти їж, не вередуй, – мовив перший вовк. – Трава корисна для організму, знаєш, скільки в ній міститься вітамінів та мікроелементів!
-
Не хочу вже цієї трави! От якби зайчатинки… Та під журавлинним соусом, – облизнувся інший. І аж слина потекла із зубатої пащеки сіроманця.
Рибка, яка орала поле
Раптом із річки вискочила риба та й поскакала по траві.
«Іго-го-го! – заіржала вона. – Ой, треба поле орати, господар город збирається саджати… Тяжка моя доля. А жила я у водичці – горя не знала. Плавала собі, черв’ячками харчувалася, водоростями.
А тепер лише сіно, сіно, сіно… А в мене зубів немає… І віз який важкий… Куди краса моя зникла: усі плавнички постирала, луска опадає… А пити… Як же я хочу пити! Без водиці загину», – заплакала рибка.
«Та що ж це коїться?» – міркувала далі Алісонька.
Зустріч із Чебиряйчиком
І раптом згадала, як сама ж і жартувала з приводу тваринок: навмисне плутала, де живуть, що їдять, які звуки видають.
Над озером саме кружляли качки. І, замість того, щоб крякати, видавали голосне «гав-гав-гав!»
-
А хто це нас там передражнює? – обурювалися собаки, у яких з горла чомусь чулося хрипле «му-у-у-у!»
Аліса вирішила перепочити біля старої плакучої верби.
Раптом одна гілка на ній аж затріщала: «Трі-і-сь!»
Мала підняла голову доверху й побачила на дереві в теплому білому заячому кожушку …соловейка.
Він хотів заспівати, але від перегріву його горлечко пересохло й набрякло.
І тільки зібралася плакати, як раптом на стежці побачила маленького чоловічка, з мізинчик зростом.
-
Алісо, ти зараз знаходишся в країні Плутанії. А я Чебиряйчик – маленький гномик і трішки чарівник.
Як Аліса почала все виправляти
Аліса підійшла до рибки, сказавши, що не гоже такій красуні впрягатися до воза і що для роботи знайдуться коні, а зараз її взагалі виконує техніка.
І вкинула рибку до річки.
Рибка махнула їй на прощання хвостиком – і рушила у вільне плавання.
Качкам дівчинка порадила крякати своєю мовою, а не гавкати сусідською, адже цуратися своєї мови – то великий гріх.
І качки радо опанували своє «кря».
Почувши качок, сусіди радо загавкали, як і потрібно собачому племені.
Вовчикам дівчинка запропонувала дієту карнівор.
Ой, ті так зраділи, що кинули хрумати траву, узяли ноги в руки й гайнули до лісу так, що їх тільки й бачили.
Білочці Аліса понесла горішки.
Лисичці Алісонька залишила свій сніданок в лоточку: шашличок та котлетку.
Повернення до мами
А зайчику допомогла Алісина мама. Вона побачила його на дереві.
Поки знімала сірого, то й мала з’явилася.
«Знову вигадує, – посміхнулася мама. – Ох уже й фантазерка!»
-
Ходімо, Алісо, до садочка, а то ми, як завжди, запізнилися.
Аліса лише тихенько схрестила пальчики, щоб мама не помітила відсутності лоточка.
Прямо над ними пролетів соловейко, скинувши важку біленьку шубку.
Легкий вітерець остудив його тільце.
Ох, як же він затьохкав на радощах!
А люди подумали: «Весна прийшла, тому й співає!»
Лише Аліса знала, чому співає соловейко.
Автор: Лариса Журенкова
16.03.2026
«Моє справжнє літо: вишні, зорі і я — у бабусиному раю»— художній твір із тонкою атмосферою та емоційними образами, що перегукуються з казковою історією та емоційністю «Плутанії».
About the Author
