22 червня 1941 року став найтрагічнішим днем нової історії нашої Батьківщини, розділивши долі людей на «до» і «після». Яким він залишився у спогадах фронтовиків-черкасців?
Мотрону БРОДУНОВУ (КРАВЦОВУ) забрали на фронт 22 червня з Будинку культури села Городець.
На фронті дівчину бійці називали Марією. Вона була медсестрою, а потім фельдшером окремої роти медичного підсилення (ОРМУ). Воювала в 40-й і 5 гв. арміях, пройшла усю війну від Білорусії і Сталінграду до Німеччини і Праги. Мотрона Микитівна з’явилася на світ в 1920 році в селі Віколо Рогачівського району Гомельської області. На початку війни працювала медсестрою в селі Городець, що в Рогачівському районі.
– 22 червня саме була неділя. Ми знаходились в клубі і сміялися з пригод героїв кінокомедії «Волга-Волга». Та ось нас викликали прямо з клубного кінозалу і, приголомшені звісткою про напад гітлерівців, ми поїхали на фронт. Добу знаходились на станції в Рогачові, потім подали ешелон і нас повезли на Кобрин. Але доїхали тільки до Бобруйська, де ешелон розбомбили, а в Кобрині уже були німці. Довелося повертатися додому пішки, а це більше 60 кілометрів. І ось нарешті я дісталася дому, ще й дівчат з собою привела. А наступного дня ми знову пішли до військкомату. Нас зі сльозами проводжала моя матуся. І – відразу до роботи. Було багато поранених, ми їх супроводжували на вантажівках до Гомеля. Пам’ятаю тяжкопораненого майора, я його всю дорогу тримала на руках.
Ми доправили поранених до шпиталю і уже поверталися назад, в Рогачов, але не доїжджаючи села Мерколовичі на світанку налетіли «Юнкерси» і почали з диким виттям скидати бомби. Після нещадного бомбардування все довкруж було всіяно шматтям одежі і останками забитих людей… Пам’ятаю, як ми рухалися з військами в хвості колони. Передні машини потрапили під бомби і були спалені, пам’ятаю, як диміли вантажівки і бронемашини. А потім я потрапила під Сталінград. Спочатку ми знаходились у містечку Дубівка під Сталінградом. І вдень, і вночі, точилися дуже важкі, виснажливі бої.
Я вже була фельдшером. На пам’яті – перехрестя якихось вулиць у Сталінграді, де привозили поранених, а я розподіляла, кого куди направляти далі. Сталінградська битва закінчилася нашою перемогою. За участь у ній мене було нагороджено орденом Червоної зірки. І ось наша частина на Україні. Олександрія, участь у Корсунь-Шевченківській битві… На війні було нелегко, роту медичного підсилення кидали на особливо складні ділянки фронту, де не вистачало медиків.
Окремі спогади у Мотрони Микитівни про зустріч з майбутнім чоловіком, Миколою Борисовичем:
– Якось в очікуванні ешелону ми перекинулись декількома словами. Микола зацікавився мною і через польову пошту дізнався, що я його землячка. Він був з сусіднього Зборова і виявилось, що ми навіть ходили в один клас! Коли в 1946 році нашу частину розформували, я була звільнена з армії і приїхала додому. А Микола саме був у відпустці. Дізнавшись про мій приїзд, прийшов до мене і освідчився в коханні, запропонувавши руку і серце…
Напередодні 65-річчя Великої Перемоги до фронтовички додому прийшли якісь дівчата, сказали, що вони з медичного коледжу і вітають ветеранів. Поки жінка пригощала гостей, пройдисвітки поцупили її ордени і медалі.
Як свідки звитяги у ветерана залишилися тільки орденські планки…
