…зранку мусив відправити до учбового закладу копію диплому про вищу освіту. І, пробігши очима по рядкам, згадав те, що призабулося: диплом спеціаліста отримав у Черкаському державному педінституті …імені 300-річчя воз’єднання України з росією (тепер- Черкаський національний університет).
Сьогодні назва ріже очі. Тоді ж, в середині 90-х, попри те, що Україна вже кілька років як стала незалежною державою, ніякого ментального спротиву стійка ідіома “імені 300-річчя воз’єднання…” – не викликала. Принаймні, у мене – точно.
З росіянами ми жили в одній країні. Перетинаючи кордони між республіками, відчуття, що ти потрапив в інший світ – не виникало.
“Нам завжди у битвах за долю народу був другом і братом російський народ…” – рядок з гімну Української радянської республіки.
Всі ми щороку повторювали його напам’ять в школі як “Отче наш…”. Не вдумуючись особливо, просто пасивно “записуючі інформацію” на підкорку.
Остання спільна війна українців та росіян була в Афганістані (1979-1989 роки). Аналогій з 24.02.2022 більш ніж досить. Неспровокований напад на президентський палац Аміна спецназу ГРУ. Вбивство президента Афганістану та його родини, включно з маленькими дітьми.
“Якщо ми б не увійшли в Афганістан, то це б зробили американці…”.
10 років ганебної війни з тамтешніми декханами, про яку в СРСР воліли не думати. Якась там спецоперація. Адже по ТВ показували, як радянські воїни-інтернаціоналісти саджали дерева та рили арики.
У той же час усе те, що зараз відбувається в Донецькій, Луганській, Харківський, Херсонській областях, робилося й тоді.
Надмірна жорстокість до місцевих. Винищення цивільних цілими кішлаками. Килимові бомбардування. Катування. Вбивства.
Українці та росіяни воювали в Афгані пліч-о-пліч. Різниці між ними не було. Вони були солдатами жорстокої радянської армії, яка досягала поставлених цілей, не зважаючи на жертви. І свої, і тим більше – чужі.
Моісей водив іудеїв по пустелі 40 років, щоб помер останній єврей, який пам’ятав, що означає бути рабом. Україні вистачило 30 років…
Так, будемо реалістами – проблеми в наших двох країн майже однакові: корупція, засилля криміналу, непрозорі правила гри, непотизм тощо.
Однак війна показала, що 30 років життя в демократичній країні – хай демократія та була періодично шкутильгавою або маріонетковою – зробили український народ якісно іншим.
Уявити, що на фронті за спиною військових ЗСУ стоять загородзагони, що стрілятимуть у своїх у разі відходу – неможливо.
У ЗСУ на “нульовці” немає штрафників, зібраних на зонах.
Навіть постановка такого питання викличе осуд усіх українців.
Українських воїнів не відправляють на забій, як російських “чмобіків”. ЗСУ намагаються ставитися до полонених людяно. Те, що жорстокість під час війни проявляється по обидві боки фронту – немає сумніву.
Але українська сторона набагато ближча до норм Женевської конвенції, ніж ворог. Про “гуманність” росіян запитаємо в мешканців Бучі, Ірпеня, Ізюму, Маріуполя та сотен інших населених пунктів.
Навіть за умов воєнного часу неможливо уявити, що в Україні під забороною можуть опинитися слова (війна), і за їх використання незгодні можуть отримувати реальні терміни ув’язнення.
І найголовніше: на боці нашої країни – більшість країн демократичного світу разом з НАТО та ЄС.
А воріженьки воюють за мовчазної підтримки комуністичного Китаю, тоталітарної Білорусі, деспотичної Північної Кореї та ортодоксального Ірану. Відчуйте різницю…
30 років незалежності виявилося досить, щоб українці зробили великі кроки від комуністичного рабства – до демократії, від поклоніння владі – до переобрання її на виборах.
В Україні складно уявити появу”ворогів народу” (в російському варіанті – іноагентів), навіть з членів розпущеної партії ОПЗЖ.
На українському ТВ немає жодного ведучого, бодай віддалено схожого на кисельова, солов’ова та скабеєву. Ті – хизуються глибиною ницості й морального падіння.
Українці – ненавидять окупантів, але не пригадую жодного випадку за майже 8 місяців війни, коли хтось перейшов етичну межу…
Українці вийшли з рабства на 10 років швидше за обраний народ Моісея. Щоб побачити це наочно, на жаль, знадобилася війна.
І якщо в країні мого дитинства СРСР москвичі та ленінградці, в побуті та на діловому рівні, нерідко зверхньо ставилися до “малоросів” (ну, у них МХАТ, Таганка, Ермітаж, а всі талановиті українці прагнули переїхати до москви), то тепер, саме в 2022 році, все змінилося кардинально.
Тепер навіть житель звичайного українського райцентру дивитиметься на москвича та петербуржця, навіть не як старший брат, а як вільна людина – на пригноблених.
Війна дала нам можливість повною мірою відчути це…
Віктор Борисов, “Провінція”
