Востаннє у мами на Великдень я була чотири роки тому. І навіть зараз, попри тугу, мушу сказати, що наша мама і Пасха – це завжди один великий суперблокбастер
Все починалося десь за тиждень, а то й за два. Раз по раз мама дзвонила і бідкалася:
– Ти знаєш, який сьогодні день?!
– Вівторок?
– Сьогодні велике церковне свято! І як завжди чорт мене за ногу смикнув, я з самого ранку підхопилася шити/різати/мити/прати/вставити інший різновид грішних справ/.
– Мам, працювати не гріх.
– Еге… Ну нехай вже Бог тобі простить.
Далі розпочиналася біганина: мити вікна, робити генеральне прибирання на кухні, одночасно пекти пасочки і готувати кров’янку.
За організаторські здібності ми називали маму «Королева кіпішу».
Вона вміла таким чином роздати інструкції, щоб всі зробили все не так, і потім вона мусила доробляти все сама. Мама казала: «Пропилосось!», але тіки я вмикала порохотяг, як із кухні лунало: «Доця, біжи сюди!» Піди туди, не знаю куди, але перевір у трьох місцях, і принеси те, не знаю яке, але на вчора. Нема? Як це? Було ж торік… Збігай в магазин. І постеж за м’ясом, коли я його поставлю.
Я прибігала з магазину, коли м’ясо вже згоріло, бо мама нікому про нього не сказала, а сама забула і пішла розвішувати білизну. А на вулиці зупинилася, щоб поговорити зі знайомою про найкращі рецепти пасок усього району, хоча насправді завжди готує по-своєму, але ж раптом там якісь нові секрети з’явилися.
З пасками в мами теж була своя історія токсичних стосунків. Для мене -то її паски завжди були і залишаться найсмачнішими, а у мами вони ніколи не виходили так як їй було треба. З самого дитинства пам’ятаю, що у день паскотворення усе на світі йшло проти мами.
– Опара не задалася…
– Деко впало з рук…
– Кухня не програлася толком…
– Жовтки у яєць бліді…
– Дверима на кухню тре‘ було менше грюкати!
– Я ж просила не мамкати під руку…
– Білки погано збилися…
– Посипка розмокла…
До вечора від утоми боліли ноги, руки, попи – як після тренування, і ми з мамою падали у ліжко наче мертві. Щоб на ранок, звісно, воскреснути і христосуватися яєчками. І їсти, запиваючи молоком, найсмачніші мамині паски: легенькі, пухкі, солодкі, начинені родзинками по самі вуха – на моє прохання.
І доки я упивалася пасочками, мама підтримувала ще одну традицію – телефонні вітання із далекими і близькими, рідними та знайомцями. Я часто була непроханим, але вимушеним свідком тих розмов.
Бо «двокімнатна квартира в Черкасах» це лише звучить круто, на ділі ж голос моєї мами там звучав так круто, що навіть сусіди за стіною раділи, коли почули, що я вийшла заміж і народила дитинку.
Але чотири роки тому ті пасхальні телефонні розмови йшли за одним приблизним сценарієм. Мама:
– А я вже прабабусею стала…
– (вітання з іншого боку)
– Дякую, дякую. І син вже женився…
– (вітання, вітання, вітання)
Пауза. Мама:
– Нє, ще нє…
– (співчутливі коментарі)
– Ну да, ну да… Нічого, прийде пора, не мине двора.
То про мене, раптом ви не здогадалися … 
Вже в останні роки мама стала і прибирати менш фанатично, і готувати в рази менше, і паски купувати. З часом навіть куповані паски їй смакували не гірше за свої, а надто «возні з ними – в рази менше».
Три роки тому я їздила до мами на свята вже на шостому місяці вагітності – і привезла звідти дворяддя «Ну то шо, шо в мене талії немає? Зате їм смачненьке, скіко забажаю!»
Тоді ж я просила маму наплести Зоряні шкарпеточок на кілька років наперед, але мама відмовилась. Мовляв, нема дитинки – нема шкарпеток. От з’явиться, тоді й поговоримо.
– Як то – нема дитинки? Як то – вона не з’явилась? – обурювалась я. – Це вона сюди, до вас, не з’явилась. А туди, всередину мене, вже дуже навіть з’явилась. Що за дискримінація за місцем надходження? Коли душа в чистилищі, ніхто ж не каже, що вона ще на цьому світі, ну!
Мама з мене одночасно і сміялась, і погрожувала чимось стукнути. Але стукати було зась, тому лише замахувалась і сміялась.
Позаторік я надсилала мамі набір великодніх пряничків. Пам’ятаю, як ходили у відділення Нової Пошти (а це 4 тисячі кроків в один бік), несучи Зоряну у слінгу, щоб зробити відправлення.
Торік була пандемія, брудні штори і все – як в тумані.
А цьогоріч мами немає. І я сумую, згадуючи наші Великодні.
Сумно думати, що на носі три дні зізвонів, а мама, яка щиро любила ці святкові теревені, вже не візьме у них участі. Зі свого боку, я не ладна перехопити цю естафету родинних зв’язків, бо розмови по телефону після народження дитини – не мій жанр. Хіба може колись я таки висплюся, і це щось та й змінить. Але не сьогодні.
Сьогодні я просто відчуваю порожнечу по той бік маминого номеру. І всі, хто зізвонювався з мамою на Пасху, теж її відчують — що Вєрі вже не подзвониш… Це теж по-новому, і теж щось міняє для всіх живих у цьому світі.
Цьогоріч ми не мили вікна. Учора Зоряна із нянею напекли пасочок. Завтра ми разом розмалюємо фломастерами писанки.
А післязавтра я дивитимусь у небо і казатиму: «Мамо, я така рада, що сьогодні Великдень, і ти, нарешті, вперше в моєму житті — не упахалася в його переддень. Христос Воскрес!»
Nataly Kalchenko, facebook.