Від Курської дуги до Берліна – такий бойовий шлях пройшов танкіст, полковник у відставці і козацький генерал-лейтенант, фронтовий поет Микола Мілаш. 20 грудня Миколі Іллічу виповнилося 92 роки. Його бойовим хрещенням були епохальні танкові бої на Прохорівському напрямку 7 – 14 липня 1943 року, що стали однією з центральних подій Курської битви і найбільшими танковими боями у світовій військовій історії. За час війни танкіст Микола Мілаш чотири рази був поранений, контужений та сім разів горів у танку.
ХОТІВ НА КОНЯ, А ПОТРАПИВ … НА ТАНК!
Потомствений козак Микола Мілаш народився 20 грудня 1925 р. в селі Вербівка Харківської області в багатодітній родині. Батьки працювали в колгоспі, а діти допомагали обробляти город, вести господарство. Згадує, що під час голоду всю родину від вірної смерті врятувала корова Манька.
– У суботу, 21 червня 1941 р. я саме закінчив 9 класів і вже наступного дня, у неділю, почалася війна. Відразу заявив домашнім: «Піду воювати!» І ми, ще з двома такими ж хлопчиськами, подалися до військкомату.
П’ятнадцятирічного хлопчину і його друзів в армію не взяли: «Для солдатів ще замалі!»
– Моє покоління виховане на подвигах Чапаєва, Щорса, інших героїв революції і громадянської війни, тому намір потрапити на фронт, щоб захищати Батьківщину, був щирий та непереборний.
Порадившись, пішли в іншу комісію, додавши собі хто рік, а хто і два. Так я зумів потрапити в ополчення. До цього дня в усіх документах записаний як такий, що народився у 1923 році, а отже на два роки старший від справжнього віку.
Півтора місяці з усіма рили окопи, а в кінці літа до нас приїхали представники Харківського танкового училища. Більшість моїх однолітків закінчило семирічку; я ж мав за плечима аж дев’ять класів, тому мені запропонували вступати в училище.
Відбувся приблизно такий діалог: «Ви воювати хочете?» «Звичайно, хочу! Але тільки в кавалерії! Я – нащадок кубанських козаків! » А весь мій рід з Кубані і всі мої предки були козаками. «Ми вас навчимо керувати залізним конем, який не гірший, а може ще й кращий від кубанських».
Через півтора року Миколі присвоїли звання молодшого лейтенанта і його мрія здійснилася : молодий танкіст на посаді командира танкового взводу відправився на фронт. Потрапив у 112-у Червонопрапорну танкову бригаду «Революційна Монголія» першої танкової армії.
З нею Микола і дійшов до Берліна. Бригада мала таке найменування, тому що кошти на танки для бригади збирав народ Монгольської Народної Республіки, а ще – Монголія підтримувала танкістів продуктами та обмундируванням. Пізніше першу танкову армію було направлено під Курськ…
І ТАНКИ ПІШЛИ «ВРУКОПАШНУ»…
– Ми вже знали про те, що під Курськом зійдемося з німцями у великій битві. Німці сподівалися вирішальним ривком взяти реванш за Сталінград і відновити наступ на Москву. Нас готували до зустрічі з новими німецькими танками. Десь роздобули трофейний німецький Т-2 «Лухс».
Коли ми його вивчали, багато чому дивувалися! Навіть всередині танка все блищало, як у ресторані, не те, що у нашої тридцатьчетвірки. Але на цьому достоїнства німецької техніки і закінчувалися.
Двигуни ворожих панцерників працювали на бензині, тому вони палали, як свічки. Наші Т-34 працювали на газойлі – продукті переробки нафти. Не дивлячись на швидкохідність німецьких танків, наші були маневренішими, легко проходячи там, де німецькі машини безнадійно загрузали в багнюку.
Фашистські літаки скидали листівки з карикатурами на Сталіна і закликами здаватися. Ми тоді ще й жартували – в такій кількості туалетний папір нам не потрібен!
З перших днів Курської битви бригада «Революційна Монголія» знаходилася на передовій танкових боїв з противником, діючи на Прохорівському напрямку. Танкісти бригади безпосередньо зіткнулися з цілим звіринцем танкового корпусу «Гроссдойчланд», «Тигри» і «Пантери» якого намагалися захопити переправи на річці Піна і прорватися на Обоянь.
– Командир роти наказав моєму взводу йти в обхід, третій взвод повинен був знаходиться в засідці, а сам пішов напряму і з ходу вступив у бій. Два наших танка підбили, але нас врятував третiй взвод, що вигулькнув із засідки.
Тоді було підбито чотири німецькі машини, а решта відійшла. Через два дні, рано-вранці, нас підняли по тривозі!
Почалося…
Було близько одинадцятої, коли ми опинилися в палаючому пеклі! Над полем стояв такий гар і дим, що серед білого дня було темно, як уночі. Танки стрімко йшли назустріч один одному; поле битви перетворилося на вогненну геєну.
У якусь мить протиборчі сторони підійшли впритул одна до одної. Стріляти з гармат стало неможливо. Тоді панцерники, як солдати, зійшлися врукопашну – танк на танк. Билися тараном їз розвернутими назад гарматами баштами…
Скільки тривало це запекле побоїще – не можу сказати. Мій танк загорівся, а я був поранений осколком у ногу. Тоді на фронті діяв наказ – в бою техніку цілою не залишати! Ми зняли кулемет і підірвали танк гранатами…
Екіпаж Миколи Мілаша продовжив бій вже як піхота, наступаючи з-за танків на оскаженілого ворога. За той бій Микола Ілліч отримав медаль «За бойові заслуги» і, після нетривалого лікування, продовжив воювати.
Десь у серпні, вже під час бою під Богодуховим, у його нової машини порвалася гусениця. Тоді танк перетворився на нерухому мішень.
На допомогу прийшов екіпаж лейтенанта Ільюхіна, який і врятував товаришів від вірної загибелі. Під щільним обстрілом силами двох екіпажів танкісти зуміли полагодити гусеницю і танк знову пішов у бій.
В цьому бою Миколу Ілліча знову було поранено, але і після лікування він повернувся в свою «рідну» бригаду.
Війну закінчив, дійшовши до Берліна, де воював на посаді командира танкової роти, помічника начальника штабу полка.
За те, що його екіпаж в боях у квітні 1945 року знищив два танки, чотири гармати, три міномети і до півсотні солдатів і офіцерів противника, він був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.
– Останній раз горів у танку 8 травня 1945 р. за день до перемоги. Це трапилося в самому серці Берліна на Вільгельм-штрассе, якраз перед імперською канцелярією. Ми зійшлися в протиборстві з «Тигром», в мій танк влучив снаряд і вибухом мене викинуло з люка..
Екіпаж загинув, а командира знайшли солдати із сусідньої частини. Отямився Микола Ілліч вже в госпіталі.
– Коли в танк потрапляє снаряд, то розривається на безліч уламків. У мене було посічено голову і бік, відірвало палець, до того ж, я був контужений.
Про те, що мене відправили в госпіталь, мої товариші по службі не знали. Та й ніхто з них навіть не думав, що мені вдалося тоді врятуватися, тож додому відправили похоронку…
ВІЙНА І ВІРШІ
Микола Мілаш згадує, що почав писати вірші у віці 12 років.
– Якось до нас у школу приїхав відомий в ті роки поет Терень Масенко і вчителька показала йому мої вірші. Вони дуже сподобалися поетові; він їх забрав і показав колегам, після чого мою поезію надрукували у всеукраїнській газеті «На зміну».
На війні Микола Мілаш продовжував писати: «На війні такій великій було місце і віршам…» Неодноразово друкувався у фронтових газетах.
Якось Микола Ілліч познайомився і потоваришував з фронтовою медсестрою-поетесою Юлією Друніною та її чоловіком, поетом Миколою Старшиновим. «Разом і воювали, і пісні співали, і вірші писали», – говорить Микола Мілаш.
– Ми продовжували підтримувати дружні стосунки і після війни. Завдяки Юлії Друніній в 1989 році у видавництві «Промінь» вийшла моя перша поетична збірка «Квіти на броні», та і їй самій я присвятив не один вірш.
Світ побачили понад 20 поетичних збірок Миколи Мілаша. Багато з його фронтових віршів є автобіографічними. Кожен з них – епізод великої визвольної війни або пам’ятник бойовим товаришам, що зробили крок у безсмертя. «…Так, варта смерть того, щоб вічно жити!» – це про них, загиблих за Батьківщину.
Микола Мілаш керував літературною вітальнею героїко-патріотичного клубу «Пам’ять» та діорамою «Битва за Дніпро» у місті Дніпро (Дніпропетровськ).
Був головою Ради ветеранів 1-ї танкової армії на Україні. Щосуботи у великому залі історичного музею Дніпропетровська проводив збори «Клубу пам’яті» для ветеранів і сучасної патріотичної молоді.
Останній доробок поета – тритомник вибраних творів, присвячений 70-річчю Великої Перемоги. Поет-фронтовик вважає, що найвищими духовними цінностями є любов до Батьківщини і братерство між людьми.
– Я не можу без сліз слухати пісню «Журавлі» – виникає стільки спогадів про бойових друзів…
А день на войне – словно век,
И труден, и крут бесконечно.
Его непредсказанный бег,
То медленней, то быстротечней.
Как по лезвию жизнь течет –
На грани на тонкой, той самой.
И дней тут ведется отсчет
Атаками, а не часами.
* * *
На двоих нам было тридцать шесть.
И граната на двоих одна.
Грунт звенел под ломом, словно жесть,
Спать хотелось – было не до сна…
Упал солдат у овсяного мыса,
Руками тёплый шар обняв земной.
Он даже мёртвым словно бы стремился
Его от крови заслонить собой…
* * *
Всё меньше помнят о ранах, о болях, стонах Земли
И орденах ветеранов, и обелисках в пыли.
Видать, мы нынче душой очерствели,
Иль оскудел доброты полёт?
Ведь мы же песни общие пели,
А нынче каждый свою поёт.
(«Я – альтруист»)
* * *
…И устояли. Не машины –
люди,
Где все горело, что могло
гореть.
В аду кромешном
показалось чудом:
Как люди все ж смогли
здесь уцелеть?
Сказал же кто-то:
сердце человечье
Мало и хрупко и легко
избыть,
Но оказалось:
сталь расплавить легче,
Чем сердце это самое
разбить.
