Завтра у мене ювілей – півстоліття. У цьому є як свої недоліки, так і переваги. Мінус – це старість, що дихає в спину. Плюс – старша доня вирішила мамі зробити царський подарунок – поїздку в Емірати на цілий тиждень!
І це класно, бо мій закордонний паспорт-незайманець давно уже бажає пригод і незабутніх вражень. А враховуючи те, що зі мною поїде ще й молодша донька, я уже почуваюся щасливою: і обох донечок побачу, і днюшку відсвяткую!
У турагенції я мучила оператора, як дібратися до терміналу «Д», до яких віконечок підходити за квитком, щиро дивувалася, що ніяких кас, як на залізничному вокзалі, в аеропорту немає, запитувала, як обміняти мій «віртуальний» квиток на реальний посадочний талон і т.п.
Вона ж терпляче пояснювала всілякі нюанси для «чайників» а насамкінець резюмувала: «А далі паспорт в зуби – і в Дубаї!»
І ось ми з Яною летимо із Борисполя до Дубаї вже третю годину. Слід сказати, що ні я, ні Яна літаком ніколи не подорожували. Останні мої спогади лишилися в далекому дитинстві, коли на «кукурузнику» бабусенька ризикнула доправити мене з Херсона в Скадовськ – на море.
Як мені тоді було зле і скільки їжі я «перевела», писати не буду… З тих пір слово «літак» у мене супроводжується вельми неприємними асоціаціями.
Як не дивно, але у салоні я почуваюся нічогенько: ще жива й доволі вгодована. Хоча з такої нагоди й скинула декілька кілограмів. Чого не скажеш про мою полтавську дитину: її “штормить” конкретно. Особливо, коли Яна позирає в ілюмінатор (за звичкою, вона вклендалася «біля віконця»).
Уперше і я глянула в ілюмінатор. Нічне небо вразило: внизу – золоті злитки спочатку турецьких, а потім еміратських міст, трохи вище – легке марево синявих хмар, а над усім цим… – то вже не штучне, а справжнє – Боже – золото мерехтливих зірок.
Опівночі моя знесилена польотом доня прошепотіла: «З Днем народження, мамо!» О, а я уже й забула, що іменинниця! «Дякую, улюбленець!» – сказала я і цьомкнула мою дорослу дитину в пухкеньку щічку.
Романтика – День народження в літаку! Швидше б уже на землю, чомусь почуваюся там більш звично.
04. 10. 2014. СІМ’Я ВОЗЗ’ЄДНАЛАСЯ!
Усе погане, як і хороше, колись закінчується. Не минуло й шести годин, а ми вже на іншому континенті!
У Дубаї нас зустрічала старша доня – малесенька й субтильна, порівняно із своєю українською ріднею. Моє «арабське дитинча» щиро нас розцілувало і всі разом поїхали до готелю.
Температура повітря на початку жовтня неприємно здивувала – плюс 38 о третій! Таксі ми обрали «жіноче» – було цікаво проїхатися нічним мегаполісом із водієм-філіппінкою .
Двері готелю гостинно розчинилися – нам тут були раді. Хоча й завчені, але люб’язні посмішки, компліменти як «мадам”, так і «ледіз» (до речі, вони супроводжували нас впродовж усієї подорожі – в молах, кафе, ресторанах, на найвищій у світі вежі Бурдж-Халіфа…)
Симпатичний портьє запропонував нам екзотичні для цих країв фрукти… – великі соковиті зелені яблука!
Через півгодини нам вже снилися голі поросята, жовті верблюди, білосніжні шезлонги і чувся звабливий шепіт Перської затоки…
04. 10. 2014. ЗОЛОТО, ЗОЛОТО, ЗОЛОТО
Це золото уже миготіло в очах. Справа в тому, що доні вирішили подарувати мені золотий ланцюжок – на пам’ять. Нам не поталанило з транспортом, бо цього дня Дубаї відмічали якесь місцеве свято, тож таксі піймати було нереально, а громадським транспортом тут не їздять (окрім метро, звісно).
За весь час я один раз побачила автобус, але зупинку він благополучно минув. З великими труднощами ми все ж дібралися до величезного базару золотих речей. Не знаю, що було написано на наших українських обличчях, але нас точно за своїх не приймали і ламаною російською пропонували хутро і золото, золото, золото…
Скільки золота, як тут, я не бачила ніде. Від нього вже нудило. І якби не моя природна впертість, а також здатність будь-яку роботу доводити до логічного кінця, я б уже давно відмовилася від таких виснажливих поневірянь.
Нарешті ми побачили те, що не тільки мені сподобалося, а, як не дивно, усім нам трьом. Ми рідко бували одностайними, а тут втома таки далася взнаки!
О, як ми затято торгувалися! На це було варто подивитися!
– Мамо, у тебе мудра доня! – констатувала Яна після тривалих перемовин старшої з трьома продавцями.
– А то! – хмикнула я. – Чия ж школа! Жаль, що я в англійській – як свиня в апельсинах – нічогісінько не петраю! А то б ми їм такий бінарний квас-джаз показали!
Як ви вже зрозуміли, ланцюжок ми придбали. На радощах вирішили це зафіксувати – форткалися то з неграми на газоні, то я, Яна і ланцюжок; далі – я, Яна, Ярослава і ланцюжок; просто я і ланцюжок… Аж стомилися.
Іще встигли скупатися в Перській затоці, повернутися назад, відвідати з десяток магазинчиків, повечеряти в маленькому затишному ресторанчику…
Наш перший день перебування в АОЕ був таким насиченим, що спати полягали відразу. Та заснути я ще довгенько не могла. Я лежала й думала: скільки ж за сьогодні мої бідні українські ніженьки подолали арабських кілометрів? Не знаю, але дуже вже вони стомилися.
Також міркувала, чому в Еміратах так мало гладких людей. І дійшла висновку, що вони багато п’ють води й долають десятки кілометрів на день. От у кого треба повчитися здоровому способу життя! Крім того, жителі міста щоденно вживають морепродукти, гриби, салати й свіжовичавлені соки…
Смакота, скажу я вам, оті соки-фреш…
Хочеш – тобі полуничний із бананом та м’ятою, хочеш – малиновий чи полуничний… Будь-які твої фантазії чи забаганки за твої гроші! І скрізь: «Будь ласка, мадам!», «Чи вам сподобалося?», «Чи мем вдоволені?» О, який бальзам, який фіміам для не попсованої українським сервісом душі!
Тут, в Дубаї, ми з Яненям відчули себе богемою, що вдень спить, а вночі шукає собі пригод… ну, знаєте, на що… Ви запитаєте, певно: «А що, було й таке?» Було, хіба ж із моїми дівчатами не потрапиш у яку-небудь халепу?
04.10.2014. БОГЕМА
Оскільки не спалося усім нам, то більшістю голосів було ухвалено рішення піти до крутезного житлового району «Марина» – скупатися, «щоб путівка не згоріла». Купатися поночі в Україні? Легко, бо це вдома. В Еміратах же заходити в воду після заходу сонця заборонено після того, як «божевільні індуси та філіппінці» почали частенько тонути, не вміючи добре плавати.
Оскільки у нас в сім’ї демократія, то мені прийшлося мовчки погодитися. Штраф би все одно платила Ярославка… А в поліцейському відділку, слава богу, ми ще не були.
Одну частину дороги ми здолали в таксі, а другу довго теліпалися пішки. Я уже почала сумніватися, у правильності обраного курсу, бубніла під носа, що під старість діти мене уграють раніше, ніж треба, і пропаду я в чужій країні ні за цапову душу, що ніякою «Мариною» тут і не пахне, а добряче смердить якимось курятником.
Доні тільки підсміювалися з того, що «пані мамі і Дубаї пахнуть курятником». Аж ось, нарешті, показалася вода, і ми помчали до затоки.
Як на березі, так і в самій воді й справді не було жодної душі, тому це мене добряче збентежило. Ще більше насторожило, коли з-за рогу випірнув молодий філіппінець із рюкзачком на спині.
До цього він ішов за нами, тримаючи відстань, але, мені здалося, я чула його дихання. Потім він зник із поля зору. І ось знову прямував до нас уже із зграйкою таких же невеличких представників своєї раси. Молодики щось жваво обговорювали, озиралися вусебіч і час від часу кидали на нас недвозначні погляди…
Мені стало моторошно, Яні також. Ярославка ще бадьорилася, але тут спрацювала та ж демократія, тому ми дали ходу й подолали назад шлях значно швидше, ніж до цього.
“Богема” пару випустила, як і адреналін теж, тому залишок цієї ночі уже спала як убита.
05.10.2014. ВЕЖА БУРДЖ-ХАЛІФА
Як для пересічних громадян, прокинулися ми доволі пізно а як для богеми, то в самий раз. Ледь устигли до шапковбирання – поснідати в ресторані.
Ярославка, яка відсипалася у себе на квартирі, заїхала за нами опівдні, щоб ми, бува, не пропустили екскурсію на вежу Бурдж-Халіфа.
Квитки доня придбала заздалегідь, тож ми знову піймали таксі й помчали до пам’ятки, якою араби надзвичайно пишаються: ще б пак, вона майже втричі вища за Ейфелеву! Не знаю, скільки часу знадобилося Ейфелю для того, щоб спорудити свою Залізну Леді, а в Дубаї хмародер будували шість років.
Щоб потрапити на вежу, нам довелося пройти через довжелезний, багатокілометровий мол – Торгівельно-розважальний центр «Дубаї» (сотні магазинів, магазинчиків, відділів, кафе, ресторанів – і усе це в золоті, сріблі, стразах, килимах, блискітках!).
Від сяєва миготіло в очах, а переді мною пропливав численний натовп людей різних націй і національностей, кольору шкіри й віросповідань: арабів, індусів, філіппінців, єгиптян, англійців, непальців, китайців, японців, тунісців… І все це кишіло, посміхалось, розмовляло, сміялось, реготало, але, що дивно, – не нервувало!
За два дні перебування в ОАЕ я не помітила жодної дитини, яка б плакала, жодної пари, яка б з’ясовувала стосунки, жодної нетверезої, закумареної, з цигаркою в зубах людини. Не траплялися й безхатьки. Може, не там ходила?
І ось ми біля вежі.
Один із 57 ліфтів за декілька секунд домчав нас на N-ний із 162 поверхів. З переляку ми навіть не збагнули, на якому із них знаходимося. З оглядового майданчика ми разом з усіма фотографували краєвиди Дубаї. З майже півкілометрової висоти воно нагадує масштабну карту.
Дубаї – місто доволі молоде, немовля, скажімо так, – йому ледь більше 20 років. Але темпи розвитку можна зрівняти хіба що з Шанхаєм. Акселерат, одним словом.
05.10.2014. МІСТО КОНТРАСТІВ
Дубаї – місто контрастів.
Як на мене, місцеві араби– лукули – занадто показні й гонорові. Вони не ходять – пливуть, задерши голови й думаючи, напевно, про вічне. Чоловіки тут одягнені в довгі, до п’ят, дішдаші – білі, чисті-пречисті й ідеально випрасувані сорочки; їхні голови покриті традиційними хустками, закріпленими жгутами, – гутрами.
Жінки – у чорні довгі сукні – абаї. Під абаями в них може бути й інший одяг, наприклад, кольорові сукні – гандури, вишиті золотими чи срібними нитками, або ж дорогі моделі з Парижа чи Мілану. На головах у жінок – хустки чи шарфи чорного кольору.
Крім цього, обличчя арабки прикривають тонкою чорною вуаллю чи ж паранджею, тому ми бачили лише їхні очі, уміло підведені тушшю. А також кисті рук, ретельно розмальовані коричневою хною в дорогих салонах.
Ще можна побачити дороге модельне взуття від провідних європейських фірм. Усе інше – за сімома печатями для оточуючих. Воно – для законного чоловіка!
Від лукулів, як жінок, так і чоловіків, завжди приємно пахне, іноді навіть занадто, адже усім нам відомі стійкі східні парфуми.
«Місцевих» заборонено фотографувати – за це можна отримати великий штраф чи ж потрапити до відділку. Але туристи не зважають на заборону й тихцем все ж роблять знімки. Зробили їх і ми, звичайно.
Офіційно араби можуть мати стількох дружин, скількох зможуть безбідно утримувати. У тому ж торгівельному молі ми спостерігали зворушливу картину: подружжя за п’ятдесят неквапом ішло, тримаючись, як у молодості, за руки, а чоловік ніс жіночу лаковану сумочку.
Поруч прогулювалася ще одна сімейна пара: товстий багатий араб і дві його дружини, яких він «вигулював» одним махом. Неважко здогадатися, кому з них чоловік надавав перевагу – молодшій і, певно, улюбленій. Уявляю стан іншої: бути другою скрипкою в сімейному оркестрі , звісно, образливо…
У готелі я бачила мусульманку, яка гордо ступала попереду, а за нею на відстані дріботіла служанка, несучи на руках немовля «гаспажі» – ну чим не кріпосне право, скажіть?
Зграйками, а то й цілими зграями тут ходять індуси й філіппінці – нижча каста, найчастіше – обслуговуючий персонал. Вони змушені їхати в Емірати й тяжко працювати, щоб утримувати свої сім’ї. Є квартали для небагатих, де мешкають саме філіппінці чи іранці.
Спілкуючись із таксистами, ми дізналися, що вони працюють без вихідних 12-14 годин на добу, щоб заробити два місяці відпустки й навідати рідних.
Один індус просив нас помолитися за його вагітну дружину, яка вже півроку лежить в лікарні на збереженні. А коли ми з Яною за неї помолилися, водій ледь не заплакав від зворушення.
Ці ж самі індуси та філіппінці можуть бути й небезпечними, особливо якщо їх провокувати. Мої дівчатка ходили уже без мене до затоки. І знову поночі. Коли запливли далеко від берега й, як усі емоційні українці, стали голосно спілкуватися, індуси (цього разу вони теж вирішили поплавати) оточили дівчат з усіх сторін.
Довелося Ярославі їх відшивати. Лише погрози зателефонувати за номером 999 трохи вгамували ошалілих юнаків, і вони зі словами «сорі» почали неохоче розсмоктуватися. Більше своїх донь я не залишала одних: занадто вже вони звабливі для таких стурбованих самців.
У Дубаях дуже багато пишноти. Ми бачили розкішний автомобіль за №1 ліванського шейха – той самий, із щирого золота; дорогі жіночі авто кольору «пінкі» та у стразах Сваровські; оця любов до блиску виявлялася й у підсвічених уночі пальмах, що були схожі на різдвяні ялинки, у будинках, готелях, які палахкотіли вогнями до самісінького ранку. А що занадто, то не здраво, як кажуть поляки.
06.10.2014. «КІЗОНЬКО МОЯ МИЛА, ЩО ТИ ПИЛА, ЩО ТИ ЇЛА?»
Знаю, що коли ми приїдемо, моя мама, дитя війни, обов’язково мене запитає: «А що ж ви там їли?»
Традиційно арабських страв тут не подають, адже публіка в Дубаї різношерста, та вибір їжі надзвичайно великий.
Так у ресторані готелю чого тільки не було: і нарізки сирів, овочів, фруктів, і величезний вибір соусів та йогуртів, чаю, кави (без молока, із вершками, із молоком холодним/, із молоком теплим), соків-фреш і просто соків – «чай, кава, потанцюємо», одним словом.
Не було тільки свинини – мусульманська ж країна. Любителі м’яса могли вдовольнитися в’яленою яловичиною, курячими відбивними чи сардельками. Сподобалися мені й драники, смачнючі такі! На гарнір подавалися і бобові, і вівсянка, і картопелька.
От гречки не бачила. Вона в арабів вважається дієтичним, ледь не аптечним продуктом. Ходиш великою залою з тарілкою – і кладеш на неї все, що тобі заманеться. Тоді сідаєш за столик – і їси на здоров’я!
Зразу вам скажу: схуднути тут вгодованим українцям не вдасться: порції, що пропонують кафе чи ресторани, завеликі навіть для Яни, яка любить смачненько попоїсти. Та й для мене також. Тож добре, що в готелі ми замовили лише сніданки!
Наш брат українець ніде не пропаде – то йогурт до номера прихопить із шведського столу, то яблучко смикне, то круасан скубне. І все те тягне до себе в номер. А ввечері, харчуючись у ресторанах чи в кафе, ми просимо запакувати їжу, яку вже не подужаємо, із собою. Це вам не економна Європа, де на сніданок вівсянка й варене яєчко!
Мимоволі пригадуються слова із казки: «Кізонько моя мила, що ти пила, що ти їла?» Ой, і пили вже ми, і їли, скільки наша душенька бажала!
06.10.2014. ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ У СВІТІ АКВАРІУМІВ
Ярославка сьогодні з’явилася напрочуд гарно одягненою: у ділову темну сукню, темний із білими квітами піджак та чорні лаковані черевички на високих підборах. Стрункі ніжки, підфарбовані вії – красуня та й тільки. Була на співбесіді.
Через хвильку Баранка (так ми її іноді називаємо за впертість) трансформувалась в дівча-підлітка – коротенькі шорти, біленька футболочка-майка та білий напівблайзер «Кевін Кляйн» (у цій фірмі вона працює на сьогодні). Так зручно для подорожей. А за планом у нас – акваріум риб у тому ж Торгівельному центрі «Дубаї».
Доволі дороге задоволення – 150 дирхамів (десь приблизно 500 наших гривень) за квиток. Але відвідини були того варті.
Ми стояли всередині величезного акваріуму, а повз нас пропливали гігантські «акули –каракули», мені навіть почулося зловісне клацання їхніх гострих зубів; скати, що нагадували касперів із дитячого мультика.
Один мені навіть посміхнувся, показав рожевого язичка, а на Янку плюнув (жартую, то вона бачила, що він щось поволеньки жував, а потім виплюнув рештки). А скільки малих риб і рибок творили перед нами дефіле – не порахувати: і золотаві, і смугасті, і білі, і схожі на дамські віяла, і сірі, й чорні, і товстенькі, як сардельки, і довгасті…
Усе це плавало, кружляло, бавилося та безперестанку рухалося…Мені здавалося, рухається й пливе моя голова, не залежно від тулуба,; крутиться, паморочиться, як від морської хвороби…
Із корчів дерев звисала зелень листя, а в окремому місці я помітила крокодилів. «Крокодил, егда имат человека ясти, то плачет и рыдает, а ясти не перстает», – мимоволі згадалося ще із студенських років. І така злість мене взяла на тих крокодилів: ти бачиш, жеруть людину, а самі сльози проливають, іуди…
«От і добре, – подумала я, – тепер зробили з вас опудал, щоб знали, як братів моїх їсти!» Яким же було моє розчарування, що всі вони справжні! Сидять собі у засідці й на здобич чигають! Ще й водойма відкрита! І я швиденько дала задній хід. Аж ось побачила уже штучного крокодила, з превеликим задоволенням усілася йому на хребет: «Тримай, фашист, гранату!» – і декілька разів на ньому сфоткалася.
Потаскало нас і на канатну доріжку. Йти було не зовсім комфортно, адже попереду мене вистрибувало мале арабченя, і мене почало нудити від укачування. Мале, нарешті, дострибало до кінця доріжки, і я полегшено зітхнула.
Та занадто рано: ви не повірите, позаду мене почала вистрибувати уже моя тридцятилітня «арабська дитина» Славка! З горем пополам я «зійшла на сушу»!
Сподобалися нам і водоплаваючі черепахи, чомусь я ніколи не думала що черепахи мають ласти, схожі на крила.
Замилування визвали маленькі пінгвіни, які швидко-швидко плавали у водоймі, нагадуючи наших качечок; вони смішно порскали і струшували із себе водичку. Мабуть, усі здорові, бо хворих тварин, як і людей-заробітчан, тут не тримають, а «депортують» з країни.
Після акваріуму був піший похід молом. Тому чоловікам може набриднути опис наших походеньок, а ми ловили момент – хотілося детальніше роздивитися, як же живуть ці кляті багаті араби в Еміратах.
Ми розглядали найновіші моделі одягу та взуття (як патріот, я захищала, звісно ж, взуття Київської та Дніпропетровської фабрик і бурчала, що наше не гірше, але ж коштує дешевше!); аксесуари: подушки та подушечки, вишиті шовком, золотими та срібними нитками; пашмини й шарфи; парфуми; різноманітні таці, тарілки, тарелі, виделки, ложки; ліжка, дивани і цілі сексодроми – гуляти так гуляти!
Потім нам захотілося сфотографуватися біля несправжніх, але ж таки верблюдів. Ми зачекали, доки із верблюда знімуть малого арабика, і самі потаскалися на тварину. Як добре, що вона була металева, інакше верблюду б уже давно жаба цицьки дала.
Захеканим та вдоволеним, опівночі за нашим часом (в Еміратах – о першій ночі) нам захотілося їсти.
Ресторанів у молі – як собак нерізаних, тому ми придибали до одного з них і насолоджувалися смачною запеченою курятиною в білім соусі з грибами (Ярославка та Яна), а я – морепродуктами з овочами та сиром.
Ми ще мріяли подивитися на славнозвісний співочий фонтан, але його прогавили – треба чимось і жертвувати. Цього разу ми послухалися черева.
І знову довго-предовго добиралися до таксі.
Людей майже не було, звучала чудова джазова музика, Яночка несла свої сандалі в руках, муркотіла щось під носа й повільно танцювала тільки для нас із Ярославою якийсь хитромудрий красивий танок цілком щасливої людини.
Нарешті, “богема” о другій з’явилася в готель. До наших нічних походеньок обслуга вже звикла, тільки завчено посміхалася й відчиняла перед нами двері. О Боже, це починає мені подобатися!..
Лариса Журенкова
