Альбрехт Дюрер “Руки”
…Поетичний фейк, який став легендою…
У 15 столітті в маленькому селі неподалік Нюрнберга жила сім’я, в якій було вісімнадцять дітей. Вісімнадцять!
Щоб прогодувати таку велику родину, батько, золотих справ майстер, працював по вісімнадцять годин на день і не тільки у ювелірній майстерні, але також брався за будь-яку оплачувану роботу.
Незважаючи на майже безнадійне фінансове становище, двоє дітей з цієї родини мали мрію. Вони хотіли розвивати свій талант у мистецтві, але вони також знали, що батько не зможе відправити жодного з них на навчання до художньої Академії Нюрнберга.
Якось, після довгих нічних обговорень ці два хлопчики уклали один з одним угоду. Вони вирішили кинути монету. Той, хто програє – піде працювати до шахти і на свої заробітки оплачуватиме навчання братові, а як тільки закінчить Академію – тоді вже він сплачуватиме за навчання того, який залишиться працювати у шахті або продаючи свої роботи або, якщо буде потрібно, то також працюючи в шахті.
Вранці, після недільної молитви у церкві, вони підкинули монетку. Пощастило Альбрехту Дюреру і саме він поїхав до Нюрнберга, а Альберт пішов працювати шахтарем. Протягом чотирьох років саме він оплачував навчання брата, чиї роботи в Академії одразу ж стали сенсацією.
Гравюри Альбрехта, його ксилогравюри та його картини перевершували навіть твори багатьох його професорів. На момент закінчення навчання він уже став заробляти непогані суми за свої роботи.
Коли юний художник повернувся до свого села, родина Дюрер влаштувала святковий обід на лужку, щоб відсвяткувати тріумфальне повернення Альбрехта.
Після тривалого незабутнього обіду, за яким лунало багато музики та сміху, Альбрехт підвівся зі свого почесного місця на чолі столу, щоб підняти тост за свого улюбленого брата, який стільки років жертвував, щоб здійснити мрію Альбрехта.
Наприкінці своєї промови він сказав: «Тепер, Альберте, мій благословенний брат, прийшла твоя черга. Тепер ти можеш поїхати до Нюрнберга за своєю мрією, і тепер вже я піклуватимуся про тебе».
Всі повернулися з очікуванням до Альберта, який сидів на другому кінці столу. Сльози текли по його блідому обличчі, він похитав головою, схлипуючи і повторюючи: «Ні… ні… ні… ні». Нарешті, підвівся і витер сльози.
Альберт обвів поглядом людей, яких він так любив, а потім, піднявши руки до обличчя, м’яко промовив: Ні, брате. Я не можу поїхати до Нюрнберга. Вже надто пізно для мене. Подивися! Подивися, що ці чотири роки у шахтах зробили з моїми руками!
“…Кістки на кожному пальці в мене переламані щонайменше по одному разу, а нещодавно у мене загострився артрит правої руки і я вже не можу довго тримати келих під час тосту і, тим більше, навряд чи зможу провести красиві лінії на пергаменті або полотні олівцем чи пензлем.
Ні, брате, для мене вже запізно».
Минуло понад 450 років.
Зараз сотні альбрехтовських портретів, малюнків ручкою чи срібним олівцем, аквареллю, малюнки вугільним олівцем, ксилогравюри та гравюри на міді висять у кожному великому музеї світу.
Хоча би з однією з робіт Альбрехта Дюрера ви, швидше за все, знайомі, або, можливо, відвідували музеї або передивлялися репродукції.
Щоб віддячити братові за його пожертву, Альбрехт намалював загрубілі руки свого брата, спрямовані в небо.
Він підписав свою картину дуже просто: “Руки”.
Але, майже весь світ, який відразу відкрив свої серця цьому шедевру, закріпив за нею назву «Руки того, хто молиться».
…Поетичний фейк, який став легендою…