Такий розворот подій більш ніж можливий, адже до цього все йде тією чи іншою мірою
– Ось, будь ласка, ваш талон, – дівчина-андроїд з милою посмішкою простягла мені пластикову картку утилізаційної процедури з намальованим на ній витонченим символом вічного життя – квіткою Лотоса.
– Чекаємо на вас через три дні.
– Тут якась помилка, – заперечила я, ховаючи руки за спину, начебто якщо від талона відмовитися, комп’ютер змінить рішення.
– Ні, все правильно, – доброзичливо підтвердив робот.
– Коштів на вашому рахунку вистачить на оплату оренди за три ночі та мінімальний набір продуктів. Далі ваше існування нерентабельне.
– Я можу пожити у подруги ! – випалила я перше, що спало на думку.
– Якщо у вас є кровні родичі або інші особи, які можуть гарантувати оплату за рахунки на ваші потреби, тоді ви повинні повідомити їхні контакти. При наявності підтвердження про спонсорування, рішення негайно буде переглянуто.
Я з ненавистю глянула на ввічливу пластикову маску. Звичайно, її зловтіха мені привиділася, звідки ж ця роболялька може знати, що рідних у мене немає, а останню подругу утилізували рік тому ?!
І без того протрималася доволі довго, але від долі не втечеш…
Взагалі, від служби контролю за населенням не втечеш. Щомісяця потрібно з’являтися до них на оцінювання : чи здатний громадянин оплачувати ресурси, які споживає. А з п’ятдесяти років – щотижня!
Нічого тут не вдієш, колись цей день все одно б настав. Наприкінці року мені мало виповнитися шістдесят…
Відзначити ювілей, на жаль, не вийде.
– Ви маєте право вибрати будь-яку форму проведення процедури, – підсолодила пігулку дівчина-андроїд. – Газ, ін’єкція або фізичний вплив на тіло.
– Нехай мені відрубають голову! – нервово реготнула я. 
– Така форма утилізації не передбачена – це не гуманно, – практично без паузи байдуже заявила ця довговолоса лялька. – Ви можете не зазначати вибір зараз, а повідомити своє рішення безпосередньо перед процедурою.
——————–
– Прошу, тільки не кажіть «смерть від старіння», цей варіант також не можливий, до того ж, ще й система може зависнути – пошепки застеріг мене чийсь голос за спиною. – Доведеться чекати, поки перезавантажиться, а я хотіла б до полудня встигнути додому.
Я обернулася, надто вже бадьоро і позитивно звучав голос ! Зазвичай відвідувачі залишають веселощі за порогом цього закладу. Навіть ті, хто здатен сплатити за своє існування, перебувають не в доброму гуморі.
Слідом за мною, в черзі на автоматичний контроль, стояла усміхнена дама років на десять старша за мене.
Дивовижно! Вона не намагалася маскувати вік, ба, навіть, волосся не фарбувала. Напевно, може дозволити собі не працювати. Адже якщо ти виглядаєш не достатньо молодою – роботу тобі ніхто не запропонує. Напевно, цій жіночці пощастило зі спонсорами. Найімовірніше, діти.
Ех, казали мені свого часу: народжуй, якщо хочеш жити довше. Коли не матимеш сил працювати – діти подбають.
Втім, це як пощастить… Одна моя приятелька трьох народила, ресурсів на них було витрачено безліч. А коли її дохід зменшився до критичного мінімуму, нащадки відсторонилися від спонсорування. Ні батькові тих дітей ні їй самій не вдалося продовжити життя.
Відмова оплачувати чужі ресурси – це легітимне приватне право. Приятельку вже років п’ять як утилізували, чоловіка її – ще раніше.
У чоловіків планка рівня доходу нижча – кредити їм рідко затверджують. Тому на лікування вони вважають за краще не витрачатися, а одразу замовляють утилізацію, щоб не страждати.
Свій останній кредит я витратила на щеплення від нового штаму грипу. Тільки перехворіла все одно. Майже півроку минуло, але й досі відчуваю слабкість у всьому тілі. Або вакцина була простроченою, або вірус знову мутував і розрекламоване універсальне щеплення проти нього втратило свою дієвість. Лікарі постійно скаржаться на відсутність повноцінних клінічних випробувань, на це просто не вистачає часу.
Сканер перевірки стану здоров’я не дає повернутися до роботи, а грошей на ліки вже немає. Замкнуте коло.
Я крутила в руках тендітний і такий досконалий у своїй невідворотності талончик на смерть і не могла повірити, що все це відбувається саме зі мною.
– Будь ласка, отримайте персональне запрошення на утилізацію. Чекаємо на вас через два дні, – оголосила андроїд дамі, яка змінила мене біля стійки.
– Дякую, – люб’язно відповіла та. – Але я хочу скористатися правом подати прохання до Ради на розгляд щодо призначення мені допомоги за державний рахунок.
– Так, звісно, будь ласка, назвіть привід для звернення?
– Я самобутня художниця, наразі малюю картину, яка стане національним надбанням.
Моя цікавість пересилила розпач і я завмерла в очікуванні.
Після визнання процедури утилізації економічно доцільним стандартом для тих, хто споживає більше ресурсів, ніж здатен виробити, нові твори мистецтва практично не створювалися. Владою було запропоновано програму щодо відродження національної культури, яка передбачала послаблення для людей творчих професій.
Отже, переді мною майстриня пензля!
– Прошу вас надати зразок роботи.
Жінка виклала на стійку перед андроїдом малюнок у захисному прозорому футлярі. Я не втрималася і підійшла ближче. Це був звичайний натюрморт : глечик з квіткою, якісь фрукти на столі. Такі малюють під час уроків в початкових класах середньої школи.
Нічого шедеврального чи навіть оригінального. До того ж, одна зі стінок глечика була кособокою, а фрукти швидше нагадували безформні плями. Дама, помітивши мій інтерес, підморгнула.
– Необхідно організувати комісію, яка оцінить художню значимість полотна, – оголосила андроїд. – Максимальний термін розгляду щодо призначення державної допомоги – чотири тижні. На цей час вам надається матеріальна підтримка…
Отримавши нову картку, жінка із задоволеною посмішкою пішла до виходу, а я, немов кролик за удавом, побігла за нею.
– Як вам це вдалось? – Запитала я, коли ми вийшли на вулицю.
– Це ж робот, який працює відповідно до закладених програмою інструкцій, – посміхнулася “художниця”.
– Але ж у комісії будуть мистецтвознавці. Вони зрозуміють, що ваша картина аж ніяк не шедевр національного надбання !
– Так, але через чотири тижні я буду в іншому місті і пред’явлю іншому андроїду портрет моєї собачки. Впевнена, він також претендуватиме на суспільне визнання…. взагалі, я розраховую дожити років до вісімдесяти. Там побачимо, можливо, тоді я й сама стану національним надбанням – найстарішим мешканцем країни !
Хіба що, – промовила вона з привітною посмішкою, – тепер ви захочете скласти мені конкуренцію ! – тоді зніматимемося разом в соціальних рекламах ! Мовляв, лише гідні люди мають право на довге життя! Підтримайте програму утилізації нерентабельних громадян і таке інше.
Сміючись, вона пішла до автобусної зупинки.
Я ще кілька хвилин стояла, захоплено дивлячись услід цій кмітливій жіночці, а потім поспішила додому. Десь у мене лежала недописана поема!
Коли я працювала – закінчити її було ніколи. Нарешті, настав час для творчості…
Автор – Ірина Першіна
Переклад з російської – В. Журенков