234
Він переїхав до Бучі в середині березня 21-го
Винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота,
шерсть якого була кольору помадки на еклері.
Він ходив на англійську, в тренажерку та на роботу.
Любив дивитися, як падає сніг
і в заметілі зникає вулиця..
Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи, дощ, грім і стукіт серця дівчини,
з якою засинав у маленькій цокольній квартирі
або прокидався у маленькій цокольній квартирі.
Цілував її тепле обличчя,
пригортався до її ніжного тіла,
пірнав долонею у хвилі її волосся
та борсався там, наче мушка в павутинні.
Вона покинула його восени..
Так, як птахи покидають ліси
або як інженери – фабрику по-закінченню зміни..
і поїхала до Польщі,
щоб там залишитися..
Він взяв кота, схожого на тістечко,
і сказав: “Кіт, нам треба їхати, сталася холодна,
як крига, війна!”
Як ранок,
як життя,
як хвороба.
Такий собі урок на тему “Звичайне життя закінчилося”.
..у заметілі зникає вулиця..
Не вщухає дощ,
та ніхто до нього не прислухається!
Кіт забіг у поле, тепер ім’я йому – вітер!
На хресті, наче на id-картці, написано:
тут спочиває номер 234, вічна пам’ять.
457
Вона мріяла про мандрівку в Патагонію
про роман з рок-музикантом
про реінкарнацію в царицю чи в рибу.
Планувала написати книгу
про те, що пам’ять
крихка наче кірка на крем-брюле
вразлива, наче кохання
розсипається, як пісок поміж пальців
і зникає
щезає
немає…
Вона любила свій велосипед
морозиво зі згущівкою
збирала пожовкле листя
наче марки
любила розглядати хмари
розсипані наче поп-корн
неохайним хлопчиком в кінотеатрі.
Мандрувала у гори наодинці
щоб приймати інгаляції лісом та повітрям
збирала м’яту та іван-чай
збирала зорі, розкладаючи їх в пам’яті, наче у фото-альбомі.
Її батько загинув у чотирнадцятому..
Їй було шістнадцять, коли мама поїхала в Італію
та не повернулась.
Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта..
Коли зима вирішила залишитися
щонайменше до наступної осені,
гучно і боляче сповістивши про це!
Коли пахнуло на вулицях
тишею, жахаючою
вогнем і землею!
Коли порозліталося вороння,
вона не розгубилися –
дістала з верхньої полиці пляшечку
з висушеним іван-чаєм та чебрецем.
Заварила трави,
розлила у термоси
та понесла
до хлопців із тероборони.
На хресті наче татуюванням закарбовано:
тут спочиває номер 457, вічна пам’ять.
451
Вона жила біля парку
у невеликому будинку.
Годувала білок,
годувала собак,
годувала п’яниць..
Була хранителькою Осені
і яскравих спогадів,
розсипаних, як цукор.
Їй було 54
Працювала у комунальному підприємстві,
носила синю робу з написом “Епіцентр”
та їздила на велосипеді.
Фарбувала нігті у багряний,
фарбувала губи у багряний
і щоночі до неї приходили багряні сни.
Вона дивилася “Говорить Україна”,
витирала сльози рушничком і
згадувала дитинство..
Яким же ласкавим було в ньому сонце!
Перед сном читала Кокотюху
та поринала, наче плавець у воду, в свої сни –
багряні, як нігті
багряні, як губи.
Кожної суботи
витирала пил у кімнатах,
готувала улюблену шарлотку
і згадувала про минуле..
Її вбито п’ятого березня,
коли вона повертала на свою вулицю
їдучи на велосипеді..
Вбито, як ніч вбиває день,
як осінь вбиває літо.
Розірвано чергою кпвт.
На хресті, наче на дошці оголошень, написано:
тут спочиває номер 451, вічна пам’ять!
——–
На вулицях та на полях
з’являлися нові Голгофи.
Тільки кулі замість цвяхів,
тільки артилерія, замість списів.
Хотілося
рахувати дні до літа,
рахувати кошенят,
рахувати дітей,
рахувати зорі,
рахувати до ста, засинаючи..
Тут спочиває номер 176, вічна пам’ять
Тут спочиває номер 201, вічна пам’ять
Тут спочиває номер 163, вічна пам’ять
Тут спочиває номер 308, вічна пам’ять.