17 лютого 2014 року– 70-річчя Корсунь-Шевченківської битви
Земля Корсуньщини гула…
На початку 1944 року радянські війська вийшли до Кіровограду і Житомира. В руках противника залишився виступ у напрямку Канева, який командування Вермахту розглядало як плацдарм до контрнаступу. Радянським командуванням було прийнято рішення ліквідувати цей небезпечний плацдарм..
Почалася Корсунь-Шевченківська наступальна операція, на п’ятий день якої, 28 січня, в районі Звенигородки було замкнуто кільце навколо 100-тисячного угруповання ворога. Кільце постійно стискалося. Положення гітлерівців ставало все більш безнадійним. В середини лютого 1944 р. діаметр котла звузився до 30 км., він з усіх боків прострілювався артилерією.
Нарешті, противник зробив останню відчайдушну спробу вирватися з оточення декількома колонами в напрямку сіл Комарівка, Почапинці, Журженці. Тут на їх шляху стали гвардійці 41-ї стрілецької дивізії. Серед тих, хто тоді вступив в бій з оскаженілим від безвиході ворогом, був командир стрілецького взводу 124-го гвардійського полку 41-ї гв. стрілецької дивізії, черкащанин – Іван Красноштан.
Івану Яковичу за дев`яносто, та в пам’яті ветерана і досі залишився навіть поштовий номер частини, у якій починав військову службу…
З 1940 року він служив в підмосковному Любліно-Дачне. Там його і застала приголомшуюча звістка: 22 червня бійці слухали виступ Молотова про напад фашистської Німеччини на рідну землю, а на третій день ворог уже бомбив Москву…
Своє перше бойове хрещення боєць Іван Красноштан прийняв на Ленінградському фронті у складі 310-ї стрілецької дивізії. Потім – навчання по прискореній програмі на молодшого командира і посада командира піхотного взводу в 124-й танковій бригаді полковника Родіна.
Під час атаки на селище Кириші танк, на якому знаходився Іван зі своїми десантниками, було підбито. Так комвзводу отримав перше поранення. Після госпіталю був направлений в 41-шу гвардійську стрілецьку дивізію, яка саме формувалася на базі 10-го повітряно-десантного корпусу. З нею фронтовик пройшов всю війну. Іван Якович пишається: першим населеним пунктом на Україні, звільненим від німецько-фашистських окупантів, було село Мілове Ворошиловградської (нині – Луганської) області і його звільнила саме 41-а дивізія! Потім – бої за визволення Донбасу, Харківщини, Дніпропетровщини, форсування Дніпра…
– Новий, 1944 -й рік ми зустріли під Кіровоградом, де стояли до початку лютого, ведучи постійні бої. Вранці 4 лютого отримали наказ: форсованим маршем висунутися за маршрутом Кіровоград – Шпола – Моринці, влитися в 4-у армію з метою остаточного розгрому оточеного Корсунь- Шевченківського угруповання. Якраз почалася відлига – сніг розтанув, пішли дощі, земля перетворилася на суцільне місиво. Машини безнадійно загрузали в багнюці і їх доводилося залишати. Снаряди, патрони, речі та продукти перекладали на вози, але коні вибивалися з сил! Тоді ми брали все, що тільки могли підняти і переносили на руках…
Ось в таких важких умовах подолали більше 200 км. Йшли вдень і вночі, гармати і гаубиці тягли на конях перекатами. 14 лютого дивізія вийшла в район сіл Почапинці і Журженці. Наш 124-й полк отримав завдання: не допустити прориву противника до оточених військ з зовнішнього фронту. Ми зайняли оборону між Журженцямі і радгоспом «Жовтень». Виснажені важким переходом, без перепочинку, приступили до риття окопів, – згадує Іван Якович.
– 14 лютого дізналися, що наші війська звільнили Корсунь-Шевченківський, а 16 лютого 126-й полк нашої дивізії вибив німців з Комарівки. На світанку 17 лютого розвідники доповіли, що до Почапинців, куди напередодні переїхав штаб дивізії, по двох дорогах підходять великі сили ворога. З’ясувалося, що це була головна колона гітлерівців – піхота і танки дивізії СС «Вікінг». Перед селом колона розділилася і одна з них пішла на позиції нашого батальйону, який перекривав дорогу на радгосп «Жовтень». Зав`язався бій…
Гітлерівці билися з оскаженілістю приречених. Здавалося, що горить і небо і земля. У цій важкій обстановці особистим прикладом надихали бійців командир батальйону, гвардії капітан Лапшин та його заступник з політчастини Хохлов. У якийсь момент наш батальйон опинився під ударом з тилу…
Тільки-но відбили натиск, як з зовнішнього фронту прорвалися декілька танків. Гармати взводу гвардії лейтенанта Рикова впритул били по ворожих машинах. На полі вже горіло декілька з них, але гітлерівцям вдалося прорватися на позицію взводу. Більшість бійців загинула. Ми відкрили вогонь з протитанкових рушниць та взялися за гранати. Один танк підбив з ПТР гвардії рядовий Карімов, тут же на нього поїхав бронетранспортер, але Карімов встиг метнути в нього протитанкову гранату…
Нарешті, батальйоном відбито всі атаки ворога! З півночі по противнику почала бити артилерія, пішли червонозоряні танки… До полудня ворога було розгромлено, але окремі групи ще блукали по полях і перелісках, кидаючись то в одному, то в іншому напрямку, намагаючись вибратись з котла. Повністю бої вщухли тільки наступного дня. Гітлерівці почали масово здаватися в полон. По дорогах тягнулися колони полонених…
Радість перемоги затьмарювалася невимовним болем втрат: ми ховали загиблих товаришів…
У боях 17-18 лютого 1944 року бійцями 41-ої гвардійської стрілецької дивізії було знищено 4140 ворожих солдатів і офіцерів, 870 взято в полон, захоплено 430 автомашин, 50 гармат, 12 бронетранспортерів, 12 штурмових гармат, 10 тягачів, 1168 возів…
Серед з’єднань, що були удостоєні почесного найменування Корсунських наказом Верховного Головнокомандувача Йосипа Сталіна від 18 лютого 1944 р., була і 41-а гвардійська стрілецька дивізія…
Пам`ять безсмертна
Бойовий шлях Івана Красноштана проліг з «рідною» дивізією далі на Захід. Умансько-Батошанська, Ясько-Кишинівська операції, звільнення Молдавії, Румунії, Угорщини… Війну закінчив в Австрії.
Після Великої Перемоги Іван Якович залишився служити в 41-й гвардійській дивізії, яку було переформовано у танкову. З нею прибув до міста над Дніпром – Черкаси.
– По війні, кожного року 1 серпня, у день народження дивізії, в Черкаси приїздили однополчани. Зазвичай, святкували в частині, а потім збиралися у мене вдома. Майже завжди навідувався мій командир – Володимир Лапшин. На жаль, з року в рік гостей ставало все менше і менше…
Час невблаганний, його неможливо зупинити! Наразі поряд вже немає нікого з бойових друзів, – зітхає фронтовик, дбайливо перебираючи пожовклі від часу світлини та посвідчення на бойові нагороди…
Ветеран вірить – пам`ять безсмертна! Навіть коли і його не стане, світла пам’ять по загиблих і померлих героях, бійцях з великої літери, воїнах, що захищали Вітчизну, залишиться на землі…
Канни на Дніпрі, Український Сталінград, Корсунь-Шевченківське побоїще – як тільки не називали в свій час перемогу радянських військ під Корсунем. У Корсунь-Шевченківському котлі опинилися дев’ять піхотних дивізій, танкова дивізія СС «Вікінг», моторизована бригада «Валлонія», танковий батальйон, шість дивізіонів штурмових гармат, артилерійські та інженерні частини 1-ї танкової та 8-ї польової армій противника. 17 лютого вороже угруповання, що відмовилося капітулювати, було розгромлено. У котлі противник втратив 55 тис. солдатів і офіцерів убитими і пораненими, понад 18 тис. полоненими, величезну кількість бойової техніки і озброєння. При спробі прорвати кільце оточення ззовні німці втратили 20 тис. солдатів і офіцерів убитими. В цілому було знищено 759 літаків, 982 танки, 822 гармати, сотні іншої військової техніки ворога, захоплено безліч трофеїв. В результаті операції повернуто десятки населених пунктів, міста Сміла, Шпола, Звенигородка, Городище, Корсунь-Шевченківський. Операція мала величезне значення для звільнення України від німецько-фашистських загарбників і зайняла чільне місце в історії Великої Вітчизняної війни.
18 лютого Москва від імені Батьківщини в честь чергової перемоги наших військ салютувала 20 артилерійськими залпами з 224 гармат. 23 військовим частинам і з’єднанням було присвоєно почесне найменування Корсунських, 6 з’єднанням Звенигородських, 73 військовослужбовців були удостоєні високого звання Герой Радянського Союзу, 9 з них посмертно.
На Корсунской земле Много вёсен назад здесь гремела гроза, Клокотала военная трасса, Это юность страны – всех народов сыны Шли на битву за землю Тараса. Много зим мы с тобою, солдат, По снегу штурмовали высотки. Сколько раз на решительный бой Шли у Шполы и Звенигородки. Много вёсен назад мы второй Сталинград В этом месте врагу учинили. И ненастной порой, захлестнув их петлёй, Мы на корсуньском поле добили. Много вёсен спустя мы с тобою в гостях, Где гремела военная трасса, И выходят опять нас с тобою встречать Хлебом-солью потомки Тараса. Яков АМЕЛИН, г.Ватутино Черкасской обл. Участник Корсунь-Шевченковской битвы, прошедший боевой путь от Москвы и Сталинграда до Вены.
About the Author
