На прийомі у психотерапевта
Дуже життєва та емоційна історія про виховання дітей і непередбачувані шляхи, які ми обираємо
“Одного дня у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. З трьох років я буду йому казати: ‘Милий! Ти не мусиш ставати інженером. Ти не зобов’язаний бути юристом. Неважливо, ким ти станеш, коли виростеш. Хочеш бути патологоанатомом? Будь ласка! Футбольним коментатором? Чудово! Клоуном у торговому центрі? Чудовий вибір!’
І тоді, у свої тридцять п`ять, він прийде до мене — спітнілий, лисіючий клоун із розмазаним гримом на обличчі — і скаже: ‘Мамо! Мені вже тридцять п`ять! Я клоун у торговому центрі! Саме такого життя ти хотіла для мене? Про що ти думала, коли казала, що вища освіта не обов’язкова? Чого ти прагнула, коли дозволяла мені грати замість занять математикою?’
Я подивлюся на нього і відповім: ‘Милий, але я слідувала за тобою у всьому! Я не хотіла тиснути на тебе! Ти не любив математику, ти любив гратися з молодшими дітками.’
А він скаже: ‘Я не знав, до чого це призведе! Я був дитиною! Я не міг нічого вирішувати! А ти — ти зламала мені життя!’ — і витре рукавом розмазану помаду.
Тоді я встану, уважно подивлюсь на нього і скажу: ‘Слухай. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі шукають винних. І якщо ти цього не розумієш, значить, ти телепень.’
Він скаже ‘Ах!’ і знепритомніє. На психотерапію знадобиться приблизно п’ять років..
Або ні. Одного дня у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. З трьох років я буду казати йому: ‘Не будь телепнем, синку, думай про майбутнє. Вчи математику, якщо не хочеш все життя працювати оператором кол-центру.’
І тоді, у свої тридцять п`ять, він прийде до мене — спітнілий, лисіючий програміст із глибокими зморшками на обличчі — і скаже: ‘Мамо! Мені вже тридцять п`ять! Я працюю в Google. Я працюю по двадцять годин на добу, мамо. У мене немає сім’ї. Про що ти думала, коли казала, що хороша робота зробить мене щасливим? Чого ти добивалася, коли змушувала мене вчити математику?’
Я скажу: ‘Дорогий, я хотіла, щоб ти отримав хорошу освіту! Я хотіла, щоб у тебе були всі можливості, дорогий.’
А він відповість: ‘А навіщо мені ці можливості, якщо я нещасний, мамо? Я проходжу повз клоунів у торговому центрі і заздрю їм, мамо. Вони щасливі. Я міг би бути на їхньому місці, але ти — ти зламала мені життя!’ — і потре пальцями перенісся під окулярами.
Тоді я встану, уважно подивлюся на нього і скажу: ‘Слухай. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі постійно скаржаться. І якщо ти цього не розумієш, значить, ти телепень.’
Він скаже ‘Ох!’ і знепритомніє. На психотерапію знадобиться приблизно п’ять років..
Або по-іншому. Одного дня у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. З трьох років я буду казати йому: ‘Я тут не для того, щоб щось тобі казати. Я тут, щоб любити тебе. Іди до тата, дорогий, запитай у нього, я не хочу знову бути крайньою.’
І тоді, у свої тридцять п’ять, він прийде до мене — спітнілий, лисіючий режисер із глибокою тугою в очах — і скаже: ‘Мамо! Мені вже тридцять п`ять! Я всі ці роки намагаюся здобути твою увагу, мамо. Я присвятив тобі десять фільмів і п’ять вистав. Я написав про тебе книгу, мамо. Мені здається, тобі все байдуже. Чому ти ніколи не висловлювала свою думку? Чому ти завжди відправляла мене до тата?’
А я скажу: ‘Дорогий, я не хотіла нічого вирішувати за тебе! Я просто любила тебе, а для порад у нас був тато.’
А він відповість: ‘А навіщо мені татові поради, якщо я запитував саме тебе, мамо? Я все життя намагаюся здобути саме твою увагу, мамо. Я люблю тебе, мамо. Я готовий віддати все, щоб хоча б раз, хоча б раз зрозуміти, що ти думаєш про мене. Своєю мовчазністю, своєю відстороненістю ти — ти зламала мені життя!’ — і театрально закине руку на лоб.
Тоді я встану, уважно подивлюся на нього і скажу: ‘Слухай. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі постійно чогось очікують. І якщо ти цього не розумієш, значить, ти телепень.’
Він скаже ‘Ах!’ і знепритомніє. На психотерапію знадобиться приблизно п’ять років..
Цей текст про марність материнського перфекціонізму, тобто прагнення бути ідеальною у вихованні дитини. Розслабтеся! Життя—це вибір кожного. Батьки можуть направляти, підтримувати і любити, але врешті-решт діти самі відповідальні за власне щастя. Їм варто просто жити, приймати свої рішення і самостійно рухатися вперед. У них завжди є можливість змінити своє життя на краще! ✨
Автор – Світлана Хміль
