“Смерті я боюся, як і всі, тому що я не знаю, що там. У мене є відчуття, як у релігійної людини, що там буде краще і що Бог добріший, ніж ми собі це уявляємо.»
Єлизавета Глинка
/ Загинула 25 грудня 2016 року в авіатрощі над Чорним морем. /
Чи пам’ятаємо ми, українці, що перш ніж в Москві був заснований міжнародний благодійний фонд «Справедлива допомога» в 1999 році Єлизавета Петрівна Глинка відкрила в Києві свій перший хоспіс при міській Онкологічній лікарні? Що саме вона дбала про відторгнених суспільством тяжкохворих бездомних людей похилого віку та харкаючих мокротою вмираючих жебраків! Також вона була членом правління Фонду допомоги хоспісу «Віра» та засновником американського фонду VALE Hospice International.
Ті, хто ставить в провину Єлизаветі її поїздки на Донбас, не знають, що вона частіше за інших відвідувала за гратами українських арештантів. Але не тому, що відчувала до них особливу симпатію, ні, адже для неї всі були абсолютно рівні. А тому, що їм в російській в’язниці було реально важче …
В якомусь сенсі всі 92 людини, які загинули разом з нею, виявилися заручниками тих, хто розпочав війну в Сирії, віддавали вони собі в цьому звіт або не віддавали. Але не жаліти, а зловтішатися з цього приводу можуть тільки черстві душі …
“Жалість – різновид любові, який навзаєм нічого не вимагає і тому є свого роду молитвою. А по покійному завжди треба помолитися. Заснуле серце, застиглий купол недихаючих грудей, згаслі свічки очей – вимагають молитви. Кожен померлий – це зруйнований храм, і, дивлячись на нього, ми повинні пожаліти його й помолитися за нього. »
Грегорі Робертс, «Шантарам»
Останній подарунок
«… Ледве стримуючи сльози, волонтер фонду запалює свічку – рано вранці, коли ще сподівалися, що доктор Глінка не полетіла, ставили за здоров`я, зараз – за упокій. – Це кого всі поминають, яку таку Лізу? – Голосно запитує бабуся, яка тільки но підійшла і, почувши про авіакатастрофу, захитала головою: – Нічого не розумію! Чому саме доктор, як це – розбилася? Вона ж чоботи мені обіцяла! – Які чоботи? – Уточнили в неї напівголосно. – Ну, чобітки, шкіряні, на зиму. Погоріла я, все згоріло, все, – голосить бабуся. – Ліза мене знає, вже два роки як допомагає, і в цей раз обіцяла в біді не залишити. Приходь, каже, до понеділка, я тобі поки свої чоботи віддам – у нас розмір однаковий, а у неї чоботи нові, не ношені, може, щойно собі до свята Нового року купувала … Ой, Боже, за що ж це з нею так, за що!?
… Спустилися в підвал по всипаних алими трояндами сходах, щось у когось запитали. З’ясувалося, що чоботи Єлизавета Глінка таки залишила. Їх знайшли відкладеними в одному з величезних пакунків на складі … »
«Вона була піарником війни на Донбасі, вона була (серед) піарників війни в Сирії. І тому на ній в значній мірі лежить моральна відповідальність за все, що відбувалося ” – стверджував російський політтехнолог Станіслав Бєлковський.
Так, скоріше за все, це – правда! Кремль її використовував, і в першому випадку, і в другому. Тільки це – одна половина правди. Друга полягає в тому, що вона використовувала Кремль. І не з метою піару, оскільки нічого, крім прокльонів і образ в публічному просторі, за ці два роки Єлизавета про себе не чула, але заради того, щоб дати шанс тим небагатьом, яких суспільство, включаючи нас з Вами, заздалегідь поховало …
Виносила та вивозила з Донбасу безногих, безруких дітей, які стогнали та ревіли від болю і жаху війни! Все це під обстрілом з обох сторін, з ризиком підірватися на розтяжці … Залізна Ліза. Мало хто з мужиків здатний на таке.
Правда і те, що машину, на якій вона вивозила цих діточок, їй давав не хто-небудь, а тодішній заступник керівника Адміністрації російського президента і нагороду їй вручав Путін …
Тобто, одна рука посилала на Донбас «зелених чоловічків», які розстрілювали «укрофашістов», а заразом і мирних жителів з дітьми, а інша рука потім цих нещасних, скалічених війною вивозила і самовіддано доглядала.
Такий ось розрив шаблону!
Але, головне, не плутати: Доктор Ліза – Єлизавета Петрівна Глинка – була саме тією рукою, яка вивозила і доглядала!
Цей світ занадто складно влаштований, щоб поділяти його виключно на «наших» або «ненаших».
Щонайменше, це нерозумно…
Ситуація. 19423 рік. Доблесні наддлюди з ІІІ Рейха (нічого про недодержаву в пасажах сучасних висловлюваннях російських політиків не нагадує?) розбомбили Харків. І милосердна білокура есесівка Frau Dr. Lisa на камеру рятує діточок яких не добили її доблесні соратники. А коли військовий літак на якому разом з боєприпасами летіла ця фрау вибухає, ще незнищенні жителі України повинні були зворушуватися і сумувати за смертю цієї есесівки?