До Черкаської міської ради ветеранів прийшов лист з Житомира від ветерана Великої Вітчизняної війни Кирила Семенова. У ньому фронтовик розповів не тільки про себе, а й про свого друга, черкащанина Бориса Краюшкіна, який, за здійснений ним подвиг під час запеклих боїв на Букринському плацдармі, був нагороджений командуванням одним з найвищих орденів СРСР – Бойового Червоного Прапора …
Ми – родом з дитинства!
– Я жив у Семенові, Нижегородської (Горьківської) області, коли сім’я Краюшкіна переїхала до нашого міста. Борис вчився разом зі мною з четвертого класу., – Пише Кирило Олександрович Семенов, – Хоча мій друг роком старше мене, але, через хворобу, в школу пішов трохи пізніше, ніж інші однолітки, тому ми і опинилися в одному класі. Разом навчалися, разом пішли до армії, разом пройшли всю війну – правда, по різних фронтових дорогах … Але з тих пір і до сьогоднішнього дня – дружимо! Вам би з ним зустрітися і погомоніти …
Така зустріч відбулася …
Борису Григоровичу Краюшкіну, після закінчення в квітні 1943 року тюменського військово-політичного училища, було присвоєно звання молодшого лейтенанта. Молодий командир відразу потрапив на фронт під Сталінград. 15 серпня 1943 року він був призначений в 959-й полк 309-ї стрілецької дивізії 40-ї Амії (1-й Український фронт). Своє перше бойове хрещення прийняв, звільняючи Пірятин …
ПЛАЦДАРМ
Захоплення й утримання Букринського плацдарму сприяло звільненню Києва і всієї правобережної України від гітлерівців, що стало можливим виключно завдяки мужності і героїзму наших бійців, які, найчастіше ціною своїх життів, відтягнули на себе значні сили противника.
Однак, Букринська епопея також увійшла в історію Великої Вітчизняної війни і як одна з найбільш кровопролитних та найтрагічніших сторінок битви за Дніпро – найпотужніша масштабна військова операція в світовій історії!
Борис Краюшкін був в числі бійців, які одними з перших вийшли тут на берег Дніпра і закріпилися в гирлі річки, біля древнього поселення Щучинка …
Справжнісіньке пекло
– Прямуючи до місця призначення, – згадує Борис Григорович, – ми заблукали і потрапили на правий фланг 39-ї армії, а нам була потрібна 40-я. Нарешті, під Пірятином, знайшли свою частину і з ходу вступили в бій. Наша дивізія була сибірська, сформована в Абакані. Раніше вона вже відзначилася при звільненні цього міста, за що й отримала почесне найменування Пірятинської.
У 20-х числах вересня підійшли до Дніпра. Я командував кулеметною ротою. Зосередилися в лісі. Тут уже було багато інших військ – піхота, понтонні і танкові частини … З 22 на 23 вересня мною був отриманий наказ в складі штурмової групи форсувати Дніпро і захопити плацдарм на правому березі річки.
Пізно вночі, навпроти Балико-Щучінки, таємно переправилися через річку. Тільки дісталися до берега, як тут же зав’язалася бійка. Німці відкрили ураганний вогонь з усіх видів зброї, неодноразово роблячи спроби контратак. Почалося справжнісіньке пекло … Поранених і вбитих вже ніхто не піднімав. Попереду – висока круча, позаду – кипляча від розривів мін і снарядів дніпровська вода і тільки крики: «Патронів! Патронів! », – згадує фронтовик.
Роті під командуванням молодшого лейтенанта Бориса Краюшкіна вдалося відтіснити німців і взяти Балико-Щучінку. Сьогодні на тій самій кручі, яку він і його солдати брали штурмом, розташовано Національний музей – меморіальний комплекс “Букринський плацдарм”.
– Рано вранці 23 вересня по руслу річки Щучінки прибула рота солдатів, надісланих мені в підпорядкування. Це були мобілізовані польовим військкоматом селяни. Ось тільки їх не встигли як слід ні одягти, ні навчити хоча б тому, як тримати зброю! Уявіть, стоять переді мною 70 чоловік в куртках, якихось ватних зашкарублих тілогрійках, з полотняними торбами за плечима. Ну, от як ними командувати?! Відраховую по 20 чоловік, вибираю з них старшого за віком і наказую: «Ти будеш командиром відділення!». У відповідь чую: «Хіба ж я, синку, знаю, як ту гвинтівку заряджати?».
І здобули ми ту кляту висоту…
– У всіх нас був наказ: «За всяку ціну взяти висоту». Спочатку я вирішив, що будемо підбиратися до неї в долині, але тут раптом підбігає якийсь майор-танкіст і, розмахуючи пістолетом, кричить: «Куди поперлися, мать-перемать, давайте туди, на висоту!» І повів я своїх хлопців в лобову атаку на вірну загибель, і взяли ми ту кляту висоту, і з боєм перевалили за неї … Це, звичайно ж, було невиправданою дурістю, адже після тієї пам’ятної атаки у мене в роті з семи десятків бійців залишилося всього 27 чоловік! Решта – або вбиті, або просто розбіглися .., – журиться Борис Григорович.
– У тому ж бою я застрелив німецького офіцера; хлопці потім підібрали його портсигар і віддали мені. Так ось яка потім історія сталася: зайняли ми колишню лінію оборони фріців; на радощах я зопалу виліз на бруствер окопу і почав кричати: «Дойче зольдатен, нихт шісн, чейн хір!» ( «Німецькі солдати, не стріляйте, йдіть до нас!»). Тут зненацька прилітає снайперська куля і влучає мені в груди! Я скотився в окоп, дивуючись, що живий … Виявилося, смерть застрягла в тому самому трофейному портсигарі! Ось так, за іронією долі, річ вбитого мною ворога врятувала мене від ворожої кулі, – філософствує ветеран.
– На третій день інтенсивних боїв ми добротно закріпилися в Балико-Щучинці. Як відомо, на Букринському танків не було, всю цю броневу силу командування перекинуло на Лютіжський плацдарм, тому воювали тільки стрілецькою зброєю і артилерією. Лише одного разу, з боку Дніпра, з’явилася шістка наших «тридцятьчетвірок»: німці відразу ж повискакували зі своїх траншей і далися безладно бігти. Незважаючи на паніку, вони зуміли підбити один з танків, який захопився переслідуванням і вирвався занадто далеко вперед., – Розповідає Борис Григорович, продовжуючи згадувати найбільш пам`ятні фронтові епізоди.
– Ось в щілини від мінометного обстрілу сховалися дві дівчинки-медсестерки, і саме тут, прямо на них, з виттям падає міна! Одна дівчинка – вбита, інша – тяжко поранена. Я допоміг її витягнути і перев’язати.
Ось пішли в атаку низом, по порізаній струмками місцевості. Раптово, від попадання кулі в голову, падає один з моїх бійців, потім інший … Я розумію, що б’ють прицільно! Швидше за все – снайпер! Падаю в крижану воду струмка і чекаю, щоб засікти, звідки ведеться вогонь. Потім даю чергу з автомата, – ворожий снайпер замовк …
Важкі бої тривали і вдень, і вночі. Війська Червоної армії були перекинуті на Лютіжський, а ворог, вважаючи, що саме Букринський плацдарм є основним, зосередив на нашому напрямку всі свої сили. Доводилося безперервно маневрувати, змінюючи позиції, весь час обкопуватися, створюючи видимість суцільної оборони плацдарму, пострілювати в різних місцях – то тут, то там. У гітлерівців створювалося враження, що нас дуже багато. Насправді, був навіть такий період, коли в ротах залишалося – де по сім, а де й зовсім обмаль – по четверо-п’ятеро бійців ..
Тут же, в жовтні, в перервах між боями, командир роти Борис Краюшкін був прийнятий кандидатом в члени ВКП (б).
ПОДВИГ
– За наказом з’єднатися з військами, які виступили нам назустріч з Букрина, батальйон просунувся вперед на півкілометра і опинився прямо в німецькому тилу. Застали супротивника зненацька, але наш наступ зупинив вогонь ворожого танка: була розбита рація, загинув кулеметний розрахунок, та ще підірвалася на міні гармата! У цей час ворог пішов на нас в контратаку і вже ми опинилися в оточенні … Командир батальйону тоді чи то злякався, чи то розгубився! У такий важливий переломний момент якось само собою вийшло, що я взяв командування на себе …
Пам’ятаю, кричав: «Хлопці! Вперед, прорвемося! », – звичайно ж, надихнути бійців можна тільки особистим прикладом … Коли з гори по нам, що біжать, почав поливати кулемет, довелося на повному ходу стріляти чергами по касці, що виднілася за розпеченим стовбуром, і кулемет захлинувся .. .
Нарешті, з боєм вирвалися з оточення. Уже й не пригадаю тепер, скільки бійців піднялося тоді за мною на прорив, але в живих після бою нарахували лише 16 осіб …
Нагорода
У нагородному листі, який з гордістю продемонстрував ветеран, за підписом командира 959-го стрілецького полку підполковника Ногина і начальника штабу капітана Сисоєва дослівно сказано:
«… Коли батальйон опинився в оточенні, сміливий і відважний командир Краюшкин прийняв ініціативу на себе, зібрав усіх бійців і командирів, організував їх в ударну групу і закликав:« Товариші, або загинемо, або пробьємося » і, з криком« Ура! », повів бійців на насідаючого противника. У короткому, але жаркому бою з переважаючими силами ворога група бійців під командуванням Краюшкіна прорвала кільце німецьких автоматників і, незважаючи на сильний артилерійський і мінометний вогонь ворога, вийшла з оточення … За особисті бойові якості, сміливість, спритність і ініціативу, за виведення людей з кільця, оточеного німецькими автоматниками, гідний нагородження орденом «Червоний Прапор».
Поранення
30 грудня 1943 року, під час чергового бою, Бориса Григоровича важко поранило.
– Пішли в наступ – знову брати висоту, але у нас не було ні стрілецької, ні артилерійської підтримки, тоді як по нам стріляли снайпери і строчили кулемети … Ось мене і зачепило. Виявилося, серйозно!
Після тривалої госпітальної епопеї фронтовика направили в Ліпецький запасний полк, а вже звідти і комісували.
Доля товариша
– Тільки повернувся я додому, як незабаром через поранення і Семенов з фронту прибув. Сказати, що ми були раді зустрічі – нічого не сказати! Адже довго не бачилися з Кирилом і ніяких звісток один про одного не мали! Розповідав він, як спочатку потрапив під Сталінград, як героїчно воював на Мамаєвому кургані, де і був поранений – ворожа куля пройшла навиліт всього в декількох міліметрах від серця …
Після цієї відпустки Кирило Олександрович Семенов знову повернувся на фронт і дійшов аж до самої Німеччини, де його було поранено вдруге. Потім, будучи на “громадянці”, закінчив інститут інженерів водного транспорту, брав участь в будівництві Каховської та Кременчуцької ГЕС, довгий час був директором Черкаського річкового порту …
Також Кирило Олександрович займався і активною громадською діяльністю – очолював Раду ветеранів Сталінградського фронту. Не раз їздив з групою фронтовиків до Польщі і Німеччини. Саме йому, ще за радянських часів, ветерани Сталінграда довірили привітати з ювілеєм легендарного маршала Чуйкова!
Кирило Семенов – людина завидного здоров’я! Борис Григорович з гумором описав побутовий випадок на полюванні, коли його фронтовий друг погнався за зайцем і пошкодив ногу. Але ж йому тоді вже виповнилося 90 років!
Друзі весь час переписуються, а раніше – залюбки їздили один до одного в гості
Букринська епопея вересня – жовтня 1943 року відображена в наступних творах художньої літератури та кінематографу: «Батальйони просять вогню» – повість Юрія Бондарєва, 1957 р «Прорив» – другий фільм кіноепопеї «Звільнення», 1969 р «Батальйони просять вогню» – телевізійний серіал за однойменною повістю Юрія Бондарєва, 1985 г. та інших.
Букринська епопея дійсно увійшла в історію, як одна з найбільш кровопролитних і трагічних операцій Битви за Дніпро, та й усієї Великої Священної війни. Однак, цим не забарилися скористатися, так звані, «історики», які намагалися оббрехати героїчне минуле народів СРСР. Визначивши трагедію (будь-яка війна – трагедія!) Букринського плацдарму, як приклад «кровожерливості» радянського Головнокомандування, вони безсоромно, в десятки разів, перебільшили кількість загиблих на легендарному плацдармі!
Спілкуйтеся з ветеранами-фронтовиками, вивчайте дані військових архівів! Не варто сліпо вірити псевдоісторичним вигадкам та різним художнім замальовкам.
Автор – Геннадій Сноз
(Переклад та редактура – В. Журенков)