Цих людей вже немає поруч з нами. Розвідниця Олена Олександрівна Вінницька (Шатерник) після інсульту в минулому році пішла з життя. Її командир і чоловік Аркадій (Яків) Йосипович Вінницький залишив цю землю ще раніше. Але пам’ять про їх фронтові подвиги залишиться у віках!
Боєць розвідувально-диверсійної спецчастини Олена Вінницька (Шатерник) подружилася з легендарною радянською героїнею Зоєю Космодем’янською у найважчі дні битви за Москву.
Ім’я радянської патріотки Зої Космодем’янської, по-звірячому замученої фашистами, відомо кожному, хто народився в СРСР, ще зі шкільної лави. Жорстока кара юної комсомолки сколихнула всю країну, а її подвиг надихав на боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками і трудові звершення не одне покоління радянських людей.
Матушка-піхота з ім’ям Зої на устах йшла в атаку; танкісти писали її ім’я на броні своїх бойових машин; сталінські соколи-льотчики – на фюзеляжах літаків, артилерісти – на снарядах, що несли смерть ненависному окупантові.
Черкащанка Олена Олександрівна Вінницька (в дівоцтві – Шатерник) подружилася з легендарної героїнею в найважчі дні битви за Москву, під час навчання в розвідувально-діверсійній групі для виконання спецзавдань в тилу ворога, саме в той час, коли загарбники перебували біля стін радянської столиці.
ВЧИТИСЯ БИТИ ВОРОГА
– Так, мені довелося служити в одній розвідувально-диверсійної спецчастини з Героєм Радянського Союзу Зоєю Космодем’янською, – згадує Олена Олександрівна.
Коли на СРСР напали гітлерівці, Олені Шатерник, а тоді просто Льолі, виповнилося вісімнадцять років. Вона народилася в місті Щорс, що на Чернігівщині та тільки но закінчила перший курс одного з московських вузів. Дівчина палко відгукнулася на заклик радянського уряду про захист Вітчизни і знову … села за парту, тільки навчатися вже зовсім іншим премудростям.
– Почалася загальна евакуація. Мене збиралися відправити в тил. Моїх сестер, теж студенток, евакуювали в Казань; я ж залишилася, оскільки дуже хотіла потрапити на фронт, щоб захищати Москву, – ділиться Олена Вінницька. З цим наміром пішла спочатку до військкомату, а потім спробувала влаштуватися на курси медсестер.
Однак, всі її зусилля залишалися марними: худорлявої статури, маленького зросту – вона просто не мала «довіри» у старших товаришів. В кінці-кінців, дівчині не вірили, що вона вже повнолітня. Тим часом, німець почав бомбити Москву; ворог завзято рвався до столиці і ЦК Комсомолу став набирати добровольців в розвідувально-диверсійні групи, які так і називалися “комсомольські”.
Завдання перед ними ставили цілком серйозні і важливі : підривні акції в німецькому тилу – мінування доріг, пошкодження ліній зв’язку, знищення ворожих штабів, складів … Таким чином, мрія Олени здійснилася, тепер вона – курсант розвідувально-диверсійної спецшколи:
– Зовсім юних нас вчили не тільки стріляти, але і вміти поводитися з вибухівкою, мінувати залізничні полотна, мости, будівлі, дороги … загалом, всьому тому, що називається, диверсійними навичками розвідника … При цьому, навчання тривало .. . рівно тиждень! Йшла війна! І терміни на війні стискалися до мінімуму …
Рзведчік і диверсант – професія, прямо скажемо, зовсім не дівоча. Запам’яталося, як викладач-майор якось зауважив: «Дівчатка, вам всього лише по 18-19 років, але ж ми на фронті і тут кожен день вбивають … Добре, якщо з вас залишиться в живих хоча б один відсоток». Це було відверто і, від того, дуже моторошно …
ПЕРШЕ БОЙОВЕ ЗАВДАННЯ
Завершилася підготовка до нелегкої і непередбачуваною, сповненою великої небезпеки, диверсійної роботи … Багато що з військових епізодів з часом зникло в тумані пам’яті, але тільки не перше бойове завдання …
– Настав жовтень 1941 року. Нас, вісьмох хлопців і чотирьох дівчат, відправили за лінію фронту. Командиру було всього лише 19-ть! Втомлені, зупинилися на нічліг посеред невеличкого лісочку. Вранці побачили, що навколо – німці … Ходили, криючись, цілий день по галявинам, кожну хвилину ризикуючи себе виявити. Нарешті, вибралися до якоїсь оселі. Пам’ятаю, як заглянула в крайню хату, щоб дізнатися назву села. Несподівано в цю ж хату зайшов німецький солдат! В мене всередині все похололо … Слава богу, що він прийняв мене за внучку господині і навіть назвав «фройлєн» …
Перший рейд по ворожих тилах тривав сім днів, а на восьмий ми всі благополучно повернулися в нашу частину. Лише коли за лінію фронту пробиралися вдруге, понесли першу втрату – загинув наш бойовий товариш …
7 листопада, в акурат на 24-ту річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, диверсійно-розвідувальна комсомольська група вперше знищила ворожий ешелон з технікою і живою силою!
Події записані зі слів Олени Олександрівни: “Нічну темінь час від часу розганяли освітлювальні ракети. У цей короткий період можна було розгледіти примарні силуети часових, які розташовувалися по обидва боки насипу. Ми вже знали, що патрулі знаходилися один від одного через кожні п’ятсот метрів. дівчині і двом її товаришам довелося повзти, щомиті ризикуючи бути поміченими, щоб нарешті дістатися насипу.
Льоля повинна була встановити міну, а хлопці-автоматники забезпечували прикриття. Вже стояли листопадові морози і земля промерзла наскрізь, а розгрібати її потрібно було тільки руками, щоб стороннім звуком не привернути увагу фашистів. Крижані долоні німіли від холоду; кровоточили зранені пальці; розгрібаючи, вона зірвала нігті щебінкою і мерзлою землею … А довгі рейки вже вібрували – стрімко наближався потяг!
Коли земля здригнулася від потужного вибуху, дівчина, посинілими від холоду і нелюдського напруження губами, прошепотіла: «Прийми мій подарунок, Батьківщино!» ”
За цей і наступні подвиги Олена Шатерник була удостоєна медалі «За відвагу». Символічно, що наказ командувача військами Західного фронту про нагородження був підписаний рівно через рік після описуваної події – 7 листопада 1942 року.
Під час цієї бойової роботи Льоля познайомилася і близько здружилася з Зоєю Космодем’янською. Весь недовгий час до загибелі Зої дівчата жили в одній кімнаті і, звичайно ж, стали подругами. Як усі радянські люди вони мріяли про щасливе майбутнє, яке обов’язково настане після перемоги над ненависним ворогом.
Група, в якій знаходилася Зоя Космодем’янська, вирушила за лінію фронту незабаром після повернення Льолі …
ЗА ЗОЮ!
– Зоя прибула в нашу спецчастину якраз тоді, коли я повернулася з другого завдання. Невеличкого зросту, коротко підстрижена, чорнява, скромна дівчина. Ми жили разом і дружили, але вже в середині листопада 1941 роки я проводжала Зою на її перше і, як виявилося, останнє бойове завдання, з якого їй не судилося повернутися живою.
Стояли сильні морози, і я, в наказовому порядку, змусила подругу взути валянки. Попрощалися коротко, по-фронтовому …
Через два тижні частина групи повернулася, але без моєї подруги, – зітхає розвідниця. Мені тоді хлопці розповіли, що вже на шляху додому Зоя розминулася з товаришами і все ж вирішила до кінця виконати поставлене командуванням завдання в селі Петрищєво, де квартирувало багато німців і дислокувався не тільки штаб німецького полку, а й перебувала армійська радіорозвідувальна частина.
Подробиці звірячої страти партизанки Тані (Зоя назвала катам своє конспіративна ім’я) стали відомі лише в січні 1942 року і тоді ця звістка буквально сколихнула всю країну! Вийшов знаменитий наказ Верховного Головнокомандувача Західному фронту щодо військовослужбовців тих частин гітлерівського Вермахту, які забруднили свої руки кров’ю радянської героїні: «Солдат і офіцерів 332-го піхотного полку в полон не брати» …
Майже достеменно стали відомі останні слова Зої, які вона встигла вимовити перед зігнаними на її повішення селянами: «… Мені не страшно помирати, це щастя – загинути за свій народ. Громадяни! Не стійте, не дивіться. Треба допомагати воювати Червоній Армії, а за мою смерть наші товариші помстяться німецьким фашистам. Радянський Союз непереможний і не буде переможений! ». Тут же, звертаючись до німецьких солдатів, дівчина крикнула: «Німецькі солдати! Поки не пізно, здавайтеся в 
полон. Скільки нас ні вішайте, але всіх не перевішаєте, нас 170 мільйонів … »
Олена Олександрівна виконувала небезпечні бойові завдання на території Росії, Білорусії, Західної України. Не раз доводилося голодувати, жити в лісах і навіть в болотах, місяцями вичікуючи слушного часу нанести черговий нищівний удар по ненависному ворогові. «За Зою!», – Повторювала вона, і злітали в повітря склади з боєприпасами, казарми з солдатами і офіцерами, летіли під укіс ешелони з танками і живою силою супротивника.
СМЕРТЬ ДИХАЛА ЇЙ В ОБЛИЧЧЯ
Ми іноді місяцями жили в лісах; не раз, коли доводилося ховатися від фашистів, залазили по шию в болото. Якщо закінчувалися харчі, то під снігом шукали мерзлу картоплю, а навесні – їли бруньки з дерев і грілися, тісно притулившись один до одного.
Крім диверсійної діяльності, однією зі складових завдань комсомольських спецгруп була розвідка. Одного разу, разом з товаришами, вона знешкодила німецького шпигуна, який довгий час діяв в Москві, ховаючись під личиною полковника Червоної Армії.
“Під час виконання одного з завдань в Білорусії взимку 1943 року я потрапила під сильний обстріл. Мене серйозно поранило. Тоді я твердо вирішила: якщо будуть брати в полон – застрелюсь! Над головою свистіли кулі, кожушок був мокрим від крові, швидко танули сили . до того ж, паморочилася голова, а повзти ставало все важче і важче. Раптом, з відчаєм подумала: «а чого це я по своїй рідній землі повинна повзати?» Встала на ноги і пішла! .. і дісталася живою! Правда, потім хлопці нарахували в моєму кожушку сім дірок від куль … ”
Героїня зізнається: хоча смерть не раз дихала їй в обличчя, але вона нібито відчувала невидиму охорону її життя і тому знала, що не загине. Те, що воно, поранене, стікаюче кров’ю дівчисько, зуміло дістатися до своїх і залишитися в живих, вважає дивом і впливом тієї самої невидимої сили.
“Все ж, бувало, що деякі з дівчат не витримували такого, прямо скажемо, нелюдського напруження і відмовлялися від диверсійно-розвідувальної роботи. До таких рішень бойові товариші-командири завжди ставилися з розумінням і переводили дівчат на легшу службу.”
Уже перебуваючи в госпіталі, Олена Олександрівна дізналася про те, що вона нагороджена орденом Червоної Зірки.
СКУПІ РЯДКИ ПРИКАЗУ
Виписка з нагородного листа від 23 липня 1944 року за підписом начальника 2 відділу разведотдела (РО) штабу 3-го Білоруського фронту підполковника Чернова про нагородження добровольця, червоноармійця, розвідниці, члена ВЛКСМ, бійця спецгрупи Олени Шатерник:
«Товариш Шатерник О. О. перебувала в тилу противника за завданням командування з жовтня 1941 року. Переходила кілька разів лінію фронту і останній раз була десантована в складі групи в 1943 році. За цей час проявила себе як смілива і енергійна розвідниця, не раз виконувала з ризиком для життя відповідальні завдання командира групи. В тилу противника при виконанні завдання була поранена. Достойна поданням до нагороди … »
За цими скупими рядками фронтового документа – щосекундний подвиг напруженої, повної небезпеки бойової роботи в ім’я радянської Батьківщини, в ім’я майбутніх поколінь, в ім’я нас з вами, дорогі читачі! Просто задумайтеся і уявіть себе у віці цієї дівчинки, і все те, що їй довелося пережити …
Після лікування в липні 1944 року Олену Олександрівну комісували через поранення. Дівчина-воїн вирушила додому. На її полинялому трофейному німецькому кітелі красувався орден Червоної Зірки і медаль «За відвагу» …
ЧЕКАЙ МЕНЕ
– На вокзал мене прийшов проводити командир нашої групи Аркадій Вінницький. Перед самим приходом поїзда, помітно хвилюючись, раптом зробив пропозицію. «Ти будеш мене чекати?» – Поставив запитання і почервонів. Це так мене зворушило, просто до глибини душі! Звичайно ж, я відповіла: «Буду», – розповідає Олена Вінницька.
– Прибула до Москви в той самий день, коли у столиці давали салют на честь перемоги наших військ над ворогом в Білорусії. Коли я зайшла в вагон метро, всі пасажири раптом встали, а один старенький дідусь підійшов до мене і поцілував руку. Ось тоді я, напевно, вперше за всю війну заплакала …
У лютому 1945 року приїхав Аркадій. На кітелі командира сяяв орден Червоного Прапора! Нагородний лист Аркадія Йосиповича було підписано всього лише днем пізніше представлення до нагородження його бойового товариша і обраниці. У цьому немає нічого дивного, адже вони разом виконували одну і ту ж роботу, несучи важку службу в одній спецгрупі …
З пожовклого документа дізнаємося, що командир агентурно-розвідувальної групи розвідвідділу штабу 3-го Білоруського фронту, кандидат в члени ВКП (б) Аркадій Вінницький був удостоєний найвищої бойової нагороди за те, що він, діючи «в тилу противника, добре організував розвідку гарнізону та міста Могильова і прилеглих районів. Зумів створити широку інформаційну мережу і регулярно передавав цінні відомості щодо ворога в Центр. Швидко і організовано виконав наказ про передислокацію з Могильовського району в район Богданув, де створив кілька постів для контролю залізничних перевезень Молодечно – Ліда. При будь-яких важких обставинах не припиняв добувати відомості про ворога … »
Після закінчення війни молоді зіграли весілля, а потім, ще цілих два роки служили в одній із «закритих» військових частин в Білорусії. Незважаючи на складні побутові умови, адже їм буквально довелося тулитися в землянці, молодята жили дружно і щасливо! Там же на світ з’явився їхній первісток – старша дочка! У 1947 році, після демобілізації, приїхали до Києва і разом отримали юридичну освіту. Волею долі героїчна пара розвідників стала черкащанами: після вузу отримали направлення і стали працювати в Черкасах.
У ПАМ’ЯТІ НАЩАДКІВ
Олені і Аркадію Вінницьким в Черкаському обласному краєзнавчому музеї присвячена ціла експозиція. У фондах музею зберігаються спогади Льолі Шатерник, унікальні фотографії з сімейного альбому подружжя Вінницьких, копії нагородних листів і різних наказів. До 50-річчя Великої Перемоги в Черкасах побачила світ книга спогадів Аркадія Йосиповича Вінницького «Розвідники Артура Спрогіса».
Після всього пережитого тільки одне не давало спокою ветерану і герою Великої війни – Олені Вінницькій (Шатерник): спотворення інформації про її бойову подругу – Зою Космодем’янську! Яких тільки небилиць вона не начиталася, чого тільки не наслухалася! Від цього іноді так важко бувало їй на душі, адже поливали брудом святе – зраджували пам’ять! Намагалися оббрехати мученицьку смерть цієї дівчини, знищити світлий образ справжньою патріотки.
– Ми так любили свою Батьківщину, що не шкодували себе і свого життя заради її свободи і процвітання. Завжди пам’ятайте про подвиги героїв, які, в свої юні роки, прийняли смерть заради майбутнього! Пам’ятайте, що за нашими плечима – славна героїчна історія, нам є чим і ким пишатися! Не вірте наклепникам, які поганять пам’ять про фронтовиків, – зверталася з напутнім словом до молоді мужня жінка, якої вже немає поруч з нами.
Автор – Геннадій Сноз
(Переклад та редактура- В. Журенков)
Моя любимая героиня!