ПЕКЛО – це коли ти приїжджаєш з “НУЛЯ” додому і бачиш байдужі обличчя людей.
ПЕКЛО – це коли перші тижні засинаєш тільки під звук телевізора або радіо, тому що незвична тиша давить на мозок. Хтось засинає під горілку, хтось – під транквілізатори,…. у кожного по-своєму.
ПЕКЛО – це коли твої сусіди не вітаються з тобою, тому що або їм соромно, або наплювати на все.
ПЕКЛО – це коли твої колишні друзі по цивільному життю не знають де ти, як ти, що з тобою, ба навіть не телефонують. А може й знати не хочуть, хз, свої проблеми вирішують.
ПЕКЛО – це коли бачиш ужраних в драбадан здоровенних червонопиких ДОВБОЙОБІВ типу чоловічої статі.
ПЕКЛО – це коли ти десь у черзі чуєш, як довго, серйозно і на нервах обговорюють якусь, не вартуючу нічого, ХІРНЮ.
ПЕКЛО – це коли сходив на сеанс психо-соціальної реабілітації, на якому соплива, нафарбована в усі кольори веселки, юна матрьошка нав’язливо розпитує, скільки ж ЛЮДЕЙ ТИ ВБИВ … “ЛЮДЕЙ”, прикиньте …
ПЕКЛО – це … ще маса багато різних “це” …
ПЕКЛО – це тоді, коли тебе засуджують за те, що ти ризикував заради людей, які тепер не цінують твій спокійний сон, які не знають ні болю, ні запахів крові, поту і пороху.
Війна не ПЕКЛО! ПЕКЛО – це невдячність і неповага
Ось чому зазвичай ми хочемо назад, до своїх! Туди, де тебе поважають. Де ти – свій серед своїх…
Віталій Бєлкін, facebook
